Мої сторінки в соціальних мережах

Новини
24.06.2017

Як виглядає Олімпійське золото, здобуте полтавцем 37 років тому (ФОТО)

Володимир Кисельов у складі збірної СРСР здобув найвищу нагороду XXII Літніх Олімпійських ігор у Москві.

Детальніше>>
23.06.2017

Полтавці масштабно провели Олімпійський день (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Кілька сотень мешканців міста різних поколінь долучилися до традиційного спортивного свята, що відбулося у Корпусному саду.

Детальніше>>
22.06.2017

«Ворскла» та «Полтава» розписали мирову у святковому матчі (ФОТОРЕПОРТАЖ)

У протистоянні, присвяченому 10-річчю «містян», глядачі забитих м’ячів не побачили.

Детальніше>>
Всі новини

Кобеляки – 1942: трагічні сторінки історії єврейства (частина 1)

75 років тому під час німецької окупації маленького містечка на Полтавщині відбулися події, які під впливом часу практично забулися.

 

 

Якщо рухатися з Кобеляк у бік міста Дніпро, то близько через кілометр з правого боку посеред дерев можна побачити великий камінь, на якому декілька десятиліть тому вибили напис «Жертвам війни 1941-1945 років». Це не якась там примха природи чи (як доводилося особисто чути декілька разів) робота якихось вандалів, а одне з хоча і призабутих, але пам’ятних місць райцентру. А все тому, що саме тут у 1941-1942 роках німці розстріляли сотні людей різного віку та національностей, переважна кількість яких були кобеляцькими євреями.

 

 

Той час став відправною точкою у житті не тільки міста, а й єврейських мешканців, які тривалий час відіграли чи не вирішальну роль у його існуванні. Але про все по порядку.

 

ДО ВІЙНИ

Історична довідка

 

Зараз важко з впевненістю стверджувати, коли саме євреї оселилися у Кобеляках, але згідно з даними «Російської єврейської енциклопедії» у 1847 році в місті проживало 322 людини єврейської національності. Свій найбільший розквіт кобеляцьке єврейство досягло наприкінці ХІХ ст., коли повітове місто Полтавської губернії на 20% було єврейським.

 

 

«У Кобеляках 17 євреїв були членами Думи. Член міської управи - купець Давид Лейбович Розенштейн», - йдеться у «Пам'ятній книзі Полтавської губернії на 1875 рік».

 

На початку нового століття у місті працювало декілька синагог та власні школи. Євреї мали великий вплив у місті – їм належало 4 склади аптечних товарів, 3 пекарні, 2 перукарні, фотомайстерні (Хаїм-Лейба Євсеєва, Ісаака Луцького та ін.) і більше 50 торгівельних лавок. Відомим став пивоварний завод Мошкевича (станом на 1909 р. його потужність в рік складала 13 тис. рублів, працювало 6 робітників), історичні пляшки якого зараз можна спокійно придбати, щоправда за великі гроші (за один з подібних лотів в Інтернеті нещодавно просили трішки більше 18 тис. грн. – прим. автора).

 

Останнє фото - сімейна фотографія Інні Макхабанской / Яд Вашем.

 

 

За інформацією меморіалу Голокосту «Яд Вашем», мирне життя єврейського населення Кобеляк завершилося у 1905 році. Тоді місто сколихнули селянські заворушення (результат Першої російської революції 1905-1907 років). Саме тоді відбулися перші у ХХ століття погроми. Наступні відбулися під час «кривавих подій» початку 1919-го: у січні місцеві більшовиків підняли заколот проти Української Народної Республіки, для придушення якого у місто ввійшов Кінний полк імені Петра Болбочана (Армія УНР), перейменованого згодом на Кінний полк Чорних Запорожців.

 

У той же час Міжнародна асоціація єврейських генеалогічних товариств посилаючись на документ US Commission No. UA16110101 вказує більшу кількість міських заворушень - 1905 , 1918, 1919, 1921-1922 роки («Денікінські, Петлюрівські та Махновські погроми»).

 

Найвідоміші

 

В історії кобеляцького єврейства вистачало яскравих постатей, що залишили слід в історії не тільки міста, а й загалом країни. Щоправда, лише троє зуміли стати по-справжньому відомими.

Наприклад, Осип Рабинович (народжений у Кобеляках в 1817 році) став основоположником російсько-єврейської літератури.

 

 

«Безумовно, російська мова для Осипа Рабиновича не була рідною. Він народився у традиційній єврейській родині, в містечку Кобеляки Полтавської губернії, і його рідною мовою був ідиш. Розмовною мовою навколишнього неєврейського населення в його рідному містечку - мовою, яку Осип Рабинович не міг не засвоїти в тій чи іншій мірі, починаючи з самого дитинства - була українська. Російська ж була мова вивчена насамперед по книгам. Однак, говорячи про ідиш як субстрат його російської мови, я зовсім не маю на увазі, що він не володів російською вільно і через це мимоволі спотворював мову своєї творчості. Я цілком згоден з твердженням Шимона Маркиша, що «Рабинович став батьком російсько-єврейської літератури» ще й тому, що російська була його мовою, належала йому цілком, навіть якщо перші свої слова він пробелькотів і не по-російськи».

(Шимон Маркиш. Осип Рабинович / Вісник єврейського університету в Москві, 1994)

 

Найбільшу популярність здобула його повість «Історія про те, як реб Хаїм-Шулим Фейгіс подорожував з Кишинева до Одеси, і що з ним трапилося» (1865). Окрім цього з-під пера автора вийшли прижиттєві книги прози, журнальних і газетних публікацій. Вже після смерті літератора (1869) вийшло  посмертне 3-томне зібрання його творів.

 

 

У свою чергу, Захар Волович (Виленський) прожив яскраве, але коротке життя працівника НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР – прим. автора). У 1926 - 1928 рр. працював уповноваженим Закордонної частини Іноземного відділення ОГПУ СРСР, з лютого 1928 року -  легальний резидент ОГПУ в Парижі (офіційно був архівістом) . З 1930-го начальник 1 відділення ІНО ОГПУ СРСР, з січня 1932 року заступник начальника оперативного відділення ОГПУ СРСР. У липні 1934 - грудні 1936 років - заступник начальника Головного управління державної безпеки (ГУДБ) НКВС СРСР НКВД СРСР, потім заступник начальника 2-го (оперативного) відділу ГУДБ НКВС СРСР. Смертельними стали «сталінські чистки» 1930-х: арешт 22 березня 1937 року, а 14 серпня «в особливому порядку» засуджений до розстрілу.

 

І нарешті чи не найвідомішим оперним співаком Російської Імперії першої половини ХХ століття став народжений у Кобеляках Олександр Давидов (справжнє ім'я Левенсон Ізраїль Мойсейович, 1872 - 1944). У 1900-1914 рр. був солістом Петербурзького імператорського Маріїнського театру, продовжуючи гастролювати по Росії та закордоном.

 

 

«Дебютував у Тифліській опері, потім з успіхом співав у Києві та Одесі. Кращі його партії в операх «Пікова дама», «Тангейзер», «Паяци», «Дубровський», «Жидівка», «Євгеній Онєгін» та «Демон».

Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона (1890-1907)

 

 

НІМЕЦЬКА ОКУПАЦІЯ ТА ЇЇ ГОЛОВНІ УЧАСНИКИ

У стін Кобеляк

 

Після несподіваного для Червоної Армії прориву німецької 1-ї танкової групи Евальда фон Клейст поблизу Кременчука (початок вересня 1941 року) стало зрозуміло, що мирні дні Кобеляк добігають кінця.

 

Обороняли місто частини 34-ї кавалерійської (командир – Андрій Гречко, майбутній Маршал Радянського Союзу) та 47-ї танкової дивізій (командир - Микола Михайлов, який у 1942 році потрапив до полону, з якого повернувся вже після війни), щоправда надовго їх не вистачило – вже 16-го вересня відступаючими радянськими бійцями був підірваний Катеринославський міст Кобеляк, під час якого загинула частина кіннотників на чолі з командиром 142-го кавалерійського полку Петром Павловим.

 

Районний бургомістр

 

З перших днів окупації по місту та району німецько-фашистські війська почали наводити свій «порядок»: почалося все з розшуку осіб (прості українці або мешканці, що мали німецькі корені), які з тих чи інших причин готові працювати на нову владу.

 

У підсумку бургомістром (керівником) району став Юстин Іполитович Тарнавський – колишній учитель кобеляцької школи №1.

 

 

«Я народився у 1898 році в селі Ожидове Золочевського повіту Східної Галиції (Галиччини). Батько мій був дрібним чиновником. Родина складалася з 9 осіб – 3 брати та 4 сестри.

Маю незакінчену вищу освіту (навчання було перервано мобілізацією у ряди Галармії). У стару армію мене не призвали через хворобу, а до Національної Галиційської армії я був призваний лише зимою 1919 року. У чині капрала я при наступі на Радянську Україну перейшов через річку Збруч та, дійшовши до містечка Деражня (зараз є центром Деражнянського району Хмельницької області – прим. Автора), захворів тифом та зліг.  

Галичани відступили, а я вирішив залишитися. У Деражні у 1919 році я одружився на місцевій мешканці Ользі Соколовській – донці залізничного службовця», - розповів Тарнавський під час допиту у 1934 році.

 

У місті чоловік прожив до 1925 року. За допомогою переписки з батьком він дізнався, що два інших брати також знаходяться в армії – молодший Олександр - у польській, а старший Євген – в Українській Галицькій армії. Через два роки зв'язок з родиною перервався.

 

Так що ж стало причиною того, що простий вчитель погодився працювати на окупаційні німецькі війська через роки? На це питання ми більш за все точної відповіді ніколи не отримаємо. Можна лише припустити, що причиною був страх вдруге за життя потрапити у застінки НКВС, що у ті часи завершувалися практично завжди вищою мірою.

 

Вперше Юстина Тарнавського заарештували у 1934 році. Звинувачення одне з найпопулярніших у ті роки – «участь у контрреволюційній організації».

 

«Г-н Тарнавський є учасником контрреволюційної Української військової, шпигунсько-диверсійної та терористичної організації УВО».

(із тексту справи 737 Державного політичного управління УРСР, 1934 рік).

 

Розслідування та постійні допити тривали до 5 січня 1935 року. Через роки стало відомо, що чоловік і раніше знаходився під прицілом чекістів.

 

«У минулому 1933 року я був арештований…Під вартою знаходився близько 3 місяці, після цього за недоведеністю доказів був звільнений».

(із тексту допиту 9 вересня 1934 року).

 

У підсумку Тарнавський на суді визнав себе винним лише частково, але, звісно, це не могло вплинути на підсумок справи.

 

 

«Тарнавського Юстина Іполитовича за участь у к-р організації заключити у виправно-трудовий табір терміном на три роки, починаючи термін 23/VI-34 р.».

(виписка з протоколу Особливої наради при Народному комісарі внутрішніх справ СРСР, 5 січня 1935 року).

 

Місцеві помічники

 

Секретарем Кобеляцької райуправи працювала Олександра Горбань - уроженка села Таранушичі, 1905 року народження. Що ж стосується міської влади, то на аналогічну посаду тут призначили Якова Байбару – 1890 року народження, уродженця хутору Заворскло Кобеляцького району з освітою у 3 класи.

 

Яков Барбара (фото з особистої справи, 1915 рік)

 

 

«До початку війни я працював керуючим справами у міській раді. При відведенні частин Червоної Армії я прийшов до представника міськради товариша Книпа та запитав що мені робити з евакуацією. Останній відповів, що машин немає і мені доведеться залишитися. З приходом німців я спочатку 2 місяці ніде не працював, а потім пішов робити у колгосп імені Кагановича, у якому пропрацював до 10 грудня 1941 року. Тоді мене викликав до себе керівник райуправи Тарнавський та сказав, що я маю працювати секретарем міської управи».

(з матеріалу допиту Барбари 30 жовтня 1943 року).

 

Цікаво, що три сина (загалом родина Якова Терентійовича налічувала 4 сина та 2 доньки – прим. автора) секретаря в цей час перебували у лавах Червоної Армії.

 

Головні дійові особи

 

Окружним комісаром або гебіткомісаром після створення 1 вересня 1942 року на тодішній території Кишеньківського, Кобеляцького і Козельщинського районів так званого Кобеляцького ґебіту (Kreisgebiet Kobeljaki) став німець Герман, польовими комендантами у різні часи були Отто Гот та оберст Ганс Кюппер. Останньому 11 листопада 1942 року присвоїли звання генерал-майора (Generalmajor Hans Küpper), а гетто керував доктор Циглер.

 

Також згідно архівних даних протягом листопада 1941 – жовтня 1942 року у місті та районі активно діяла ГФП-719 (Geheime Feldpolizei, GFP, таємна військова поліція – прим. автора) Третього Рейху, яку очолював капітан Шефлер.

 

Отто Пауль Шефлер народився у 1914 році у місті Гайльбронн (Heilbronn). Член Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини з 1933 року. Спеціальність – юрист-криміналіст.

 

«…21 травня я прибув у місто Альтенбург (Altenburg), де формувався запасний батальйон. Там я отримав у командування роту солдат, чекав спорядження, зброю, навчав солдат та чекав майбутніх наказів. Моїй роті було присвоєно №719. 4-5 липня 1941 року командування мені оголосило, що рота буде виконувати функції таємної  польової поліції при 213 піхотної дивізії, яка дислокувалася у місті Люблін. Мені ж роз’яснили, що ця дивізія має призначення забезпечувати порядок у тилах німецької армії…».

(з протоколу допиту 30 травня 1947 року Шефлера у якості свідка зам.керівником Управління табору військовополонених №328 МВС Азербайджанської РСР капітана Зильберта ).

 

Комендантом Кобеляк став німець з прізвищем Гош, близько 60 років. За розповідями очевидців, чоловік був середнього зросту, поголений та сивий. Іменував себе доктором філософських наук. Підписував накази по місту, а також давав вказівку спалювати деякі книги міської бібліотеки. Через рік залишив Кобеляки – восени 1942 року після встановлення так званої цивільної влади разом з іншими військовими представниками виїхали у невідомому напрямку.

 

Лікарі

 

Історія Кобеляцької центральної районної лікарні бере свій початок у тепер вже далекому 1901 році, коли з’явився маленький земський заклад для лікування. Він налічував лише 9 лікарів, а також 30 фельдшерів (7 з них вакцинували від віспи) та 7 акушерок. Згідно з адрес-календарем Полтавської губернії, який побачив світ того ж року,  другим (заступником головного лікаря – авт.) лікарем закладу призначили Миколу Лукича Іващенка (1870, Китайгород – 1958, Кобеляки). Через чотири роки він став до керма установи, і на цій посаді зустрів та пережив важкі роки двох війн - Громадянської та Другої світової. За словами старожилів, під час німецької окупації 1941-1943 років він врятував від відправлення до Німеччині близько двох десятків молодих кобеляччан, видавши їм липові довідки про захворювання на тиф та сухоти (туберкульоз).

 

Могила Миколи Іващенка на міському кладовищі Кобеляк.

 

Зовсім іншу роль під час окупації відіграли лікарі, ім’я яких у Кобеляках пам’ятали ще довго – Ходот та Смирнов.

 

Районний санітарний лікар Михайло Іванович Ходот народився у 1885 році в селі Покошичи Покоринського району Чернігівської області у родині куркулів, батько після приходу більшовицької влади був розкуркулений. Незважаючи на це, родина знайшла кошти на навчання дитини. Дружина – Євгенія, діти – Олег  та Галя. До війни родина проживала за адресою вулиця 1-го травня, 36.

 

 

«Я не встиг евакуюватися згідно з розпорядженням завідуючого районного відділу охорони здоров'я. Причина? Лікарі мали працювати до останнього часу та рухатися з відступаючими останніми частинами Червоної Армії, але у день запланованого відходу виїхати не вдалося. Почалися вибухати снаряди, а міст через річку Ворсклу зруйнували…

Спочатку після окупації Кобеляк я був призначений та працював завідуючим охорони здоров’я з серпня по вересень 1942 року, а потім санітарним лікарем».

 

 

На два роки від нього старший (1882 р.н) росіянин, син священика Смирнов Василь Васильович працював терапевтом. Згідно з даними особистої справи, у 1918 – 1920 р. служив у військах Врангеля та Денікіна. В родині уродженця села Красне Вигоницького району Орловської області та його дружини Ніни була єдина дитина –донька Тамара. Всі разом мешкали у будинку по вулиці Батиря, будинок 27. 

 

Також у лікарні працював фельдшер Григорій Іванович Задоя, який у нашій історії відіграв важливу роль.

 

Поліція

 

Начальниками поліцейського відділку за час окупації були Іордан Костянтин Арвидович – фін за національністю, та Іван Антонович Галь.

 

Таку характеристику Іордану та його брату-лікарю дав Михайло Ходот:

 

«Начальник кобеляцької поліції Іордан Костянтин, 45 років, до окупації працював секретарем Кобеляцької райвідділу охорони здоров’я, вважав себе фіном. Після окупації німцями міста вважав себе німцем «фольксдойче» (Volksdeutsche). Його родина також вважалася вихідцями з Німеччини. Розмовляв на російській мові, на досконалому рівні знав німецьку та погано говорив українською. Нижче середнього росту, завжди ходив сутулим, невпевненою ходою через хворобу ніг, хворів подагрою.

Лікар по нашкірним та венеричним хворобам Іордан Віктор Арвидович, років 40. Після окупації німцями міста приїхав до свого брата Костянтина. Розповідав, що служив у Червоній Армії, потрапив до полону».

 

Помічник начальника Василь Євдокимович Супрун за радянськими документами вважався «відомим катом» Кобеляк, а уповноважений німецької жандармерії Вільгельм Шульц виконував роль перекладача.

Поліцейський Єгор Трифонович Соловей, який тривалий час проживав у Кобеляках, переїхав з Козельщинського району (село Піски). Початкова освіта не стала на заваді кар’єрі правоохоронця.

 

«Днів через 10 після захоплення німцями міста поліцією проводилася реєстрація всіх чоловіків міста. Це було у вересні 1941 року.

Після того, як я пройшов реєстрацію, мені помічник начальника поліції Супрун запропонував влаштуватися  на роботу на посаді поліцейського.

Я погодився та з кінця вересня мене зарахували на посаду з окладом 200 рублів у місяць. Через два місяці підвищили – призначили старшим поліцейським (250 рублів). Пропрацював 5 місяців, до лютого 1942 року. Через арешт гестапо (відсидів 28 днів – прим. автора) був звільнений з поліції. Звинувачували мене у тому, що я ніби то дав можливість єврею Бергеру під час відлову євреїв втекти. Пізніше Бергер німцями був спійманий та розстріляний, а мене випустили.

Восени 1942 року за пропозицією начальника поліції Іордана я знову влаштувався на посаду поліцейського, але через місяць звільнений по розпорядженню жандармерії. Причини мені невідомі», - розповідав після визволення Кобеляк чоловік, який до кінця окупації працював контролером у місцевому театрі»...

 

Далі буде!

Наступного разу буде розповідатися про трагічне урочище «Пісок», розстріли дорослих та жахіття дітей, а також долю причетних до злочинів.

 

Олег ДУБИНА,

doa.in.ua

 

У матеріалі використані дані особливих справ, що зберігаються у архівах Служби безпеки України, Державному архіві Російської Федерації та меморіалі Голокосту «Яд Вашем» (Єрусалим, Ізраїль)

Автор висловлює вдячність адміністратору інформаційно-довідкової зали сектору архівного забезпечення УСБУ в Полтавській області Олені Євдокімовій за допомогу у створенні матеріалу.

 

 

Читайте також:

 

Пам’яті моряків - кобелячан Другої світової

 

Історія майора, якого підірвали разом з Кобеляцьким мостом у 1941 році

 

Кобеляки 1941-1945. Алея слави

 

Loading...

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Надіслати запитання
Ваше ім'я

Invalid Input
Email

Invalid Input
Ваше повідомлення

Invalid Input
Останнє з блогу
21.06.2017

Кобеляки – 1942: трагічні сторінки історії єврейства (частина 2)

75 років тому під час німецької окупації маленького містечка на Полтавщині відбулися події, які під впливом часу практично забулися.

Детальніше>>
19.06.2017

Кобеляки – 1942: трагічні сторінки історії єврейства (частина 1)

75 років тому під час німецької окупації маленького містечка на Полтавщині відбулися події, які під впливом часу практично забулися.

Детальніше>>
Читати блог