Мої сторінки в соціальних мережах

Новини
16.09.2017

Футбольний чемпіонат Полтавщини: «Кобеляки» розгромили «Маяк» (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Муніципальний футбольний клуб з Кобеляк не залишив шансів суперникам з Котельви.

Детальніше>>
15.09.2017

«Океан Ельзи» завершив Світовий тур масштабним концертом у Полтаві (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Більше 30 тисяч полтавців та гостей міста стали свідками останнього у сезоні концерту українського гурту.

Детальніше>>
15.09.2017

Скандально, але продуктивно: миттєвості сесії Полтавської міськради (ФОТООГЛЯД)

У останній робочий день тижня міські обранці пропрацювали більше трьох годин.

Детальніше>>
Всі новини

Сталінський терор: історія репресованого директора полтавського вишу

Терентій Манько мав всі шанси стати однією з найяскравіших постатей Полтави 1930-х років, однак радянський репресований механізм поставив хрест не тільки на вказаних сподіваннях, а й на житті самого директора.

 

 

Понад  80-річна історія Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка має як сторінки золотих успіхів і досягнень студентів та викладачів, так і сумні її частини, які зараз практично забулися.

 

У першу чергу мова йде про масові репресії другої половини 1930-х років, які забрали життя тисяч полтавців. Однією із жертв терору став директор інституту сільськогосподарського будівництва (майбутній технічний університет – прим. автора) Терентій Манько, про долю якого піде розмова у нашому матеріалі.

 

Історія

 

Терентій Титович Манько народився 28 жовтня 1904 року у селі Мачухи Полтавського району в родині селянина – бідняка. З семи років, після смерті батька, і до закінчення сільської школи (1916 рік) був пастухом.

 

«Після закінчення початкової школи та 2-х невдалих спроб (з допомогою вчительки) отримати стипендію земства та піти на навчання до ремісничої і садівничої шкіл, пішов працювати посильним у волосне управління.

У серпня 1917 року перейшов на роботу до канцелярії податкового інспектора 1-го класу Полтави. Працював переписувачем до червня 1920 року», - написала донька  чоловіка Ганна у листі Першому секретарю ЦК КПРС Микиті Хрущову 18 квітня 1958 року.

 

Далі в освітянина була нетривала робота (Всесоюзний перепис населення 1920 року), однак справжнє сходження кар’єрними сходинками розпочалося лише після вступу до партії через три роки. Спочатку була робота секретарем Абазівського волпартосередку. Далі – Полтавська округа (райфінінспектор) та окрпартком.

Освітянський період життя Терентія Манька стартував у 1930 році – тримісячні підготовчі курси перетворилися на повноцінне навчання у Полтавському інституті інженерів сільськогосподарського будівництва. Тут чоловік проявив себе з найкращого боку (був навіть секретарем партосередку курсу), що зіграло вирішальну роль через 5 років, коли майбутній директор одночасно писав дипломну робот та виконував обов’язки заступника директора по навчальній частині.

 

Головною та, на жаль, останньою висотою у кар’єрі Манька стало призначення на місце директора інституту. Сталося це у серпні 1935 року після того, як до столиці відізвали його попередника Дмитра Ілляшенка.

 

Репресована машина

 

Днем народження Управління Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) по Полтавській області, яке відправило на той світ тисячі невинних людей, прийнято вважати 29 вересня 1937 року. Саме в останню середу першого осіннього місяця вийшов наказ НКВС № 00620,  яким окрім всього засновувався відповідний орган каральної влади. Його першим керівником став Андріан Петерс (Здебський), після арешту якого вакантне місце перейшло до Олександра Волкова – росіянина за національністю, який на теренах області досить швидко здобув славу вбивці.

 

 

Із тексту допиту, датованому 5 березня 1941 року:

«Незабаром після мого приїзду до Полтави (березень – квітень 1938 року) я разом зі своїм змовником  Чернявським – Ольшенецьким, якого я призначив на посаду начальника 4 відділу УНКВС, приступив до фабрикації фіктивної справи так званої «право – троцькиського обласного центру».

 

 

У ті роки місцеві НКВСисти за допомогою різних методів фізичного та психологічного тиску отримували від людей неправдиві свідчення та наклепи на потрібних осіб. Вбивства набули масовий характер.

 

Арешт

 

Хмари над Терентієм Маньком почали згущатися у травні 1938 року, коли під час розкручування «право-троцькиської справи» все частіше почало називатися його прізвище. Згідно з документами допитів, чоловіку приписувалося «шкідництво у навчальному закладі». Ще раніше, на початку жовтня 1937-го, його, ніби-то за зв'язок з «ворогами народу», виключили з партії (тимчасово відновили через 5 місяців із занесенням суворої догани до особистої справи) та зняли з посади директора. Чоловік написав листа на ім’я Йосипа Сталіна з проханням «знайти справедливість», але безрезультатно. Робити не давали.

 

 

Орден на арешт освітянина виписали 22 червня 1938 року.

 

«Прокинулась від гуркоту в двері. Батько пішов відчиняти, з ним до кімнати зайшли двоє у формі і наш сусід, якого покликали понятим. Почався обшук. Перевернули все, що було в оселі, рилися у книгах, батькових паперах. Мати і бабуся гірко плакали, а батько, мов з хреста знятий, стояв і заслонював їх. Надворі стало вже видно, коли батька забрали і повели. Скільки минуло років, а я, мов зараз бачу його: блідий, але не роздавлений, бо не відчував за собою провини. То була остання мить, яка назавжди вкарбувалась у моїй пам’яті. Саме цього дня батько повинен був іти в інститут захищати свою дипломну роботу».

(донька Ганна про затримання батька.

Видання «Реабілітовані історією. Полтавська область. Книга п’ята». 2007 рік)

 

 

Потрібні свідчення працівники НКВС «здобували» протягом двох місяців. Нарешті, 6 серпня під час чергового допиту Манько повністю визнав свою «участь» в «організаційній боротьбі проти комуністичної партії та Радянського Союзу».

 

 

«На (цей) шлях я став з 1934 року, з моменту своєї вербовки в антирадянську право-троцькистську організацію Макаровим – колишнім пенсіонером, який називав себе старим більшовиком та партизаном, якого згодом було викрито як ворога народу.

…закінчилося все тим, що Макаров запропонував мені прочитати книгу найзлішого ворога народу Троцького «Моє життя». Вручивши мені цю книгу, Макаров попередив мене про обережність та повідомив , що книга була видана у Німеччині, і читали її лише окремі особи, як то Ілляшенко – колишній директор інституту сільськогосподарського будівництва, та Хоменко – викладач інституту».

(Із тексту допиту 6 серпня 1938 року)

 

 

 

17 жовтня 1938 року аби не допустити жодних помарок чи прогалин засідання виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР провели за стандартною для тієї пори схемою - у закритому режимі без участі представників обвинувачення та захисту і без викликів свідків. Вже через 15 хвилин її головуючий - дивізійний військовий юрист Олександра Орлова разом з членами військової колегії (бригадним військовим юристом Галенковим та військовим юристом І рангу Кліміним) винесли остаточний вирок – розстріл з конфіскацією всього майна.

 

Про точне місце поховання чоловіка достеменно нічого не відомо. Можна лише припускати, що останнім місцем спочинку Терентія Манька стала або безіменна могила на старому міському кладовищі Полтави, або сумновідоме урочище Триби.

 

Родина

 

«Через три місяці до НКВС викликали мою мати і більше я її не бачила. Я зі старою бабусею залишилася без всіляких коштів на існування. У фельдшерській школі, де я навчалася, мене позбавили стипендії  як «доньки ворога народу». 31 грудня 1938 року мати звільнили, але про батька ми так більше нічого не чули.

З допиту матері зробили висновок, що батька звинуватили у вбивстві Сергія Кирова (першого секретаря Ленінградського міського комітету ВКП(б), якого застрелили 1 грудня 1934 року – прим. автора). Це звинувачення нерозумне вже тому, що перший раз у Москві тато побував у 1936 році, а у Ленінграді ніколи не був», - розповідала Ганна Манько у 1950-х роках.

 

За словами жінки, на неодноразові звернення до місцевого управління НКВС, Народного комісаріату внутрішніх справ та до Лаврентія Берії (з 1938 по 1945 роки Нарком внутрішніх справ СРСР – прим. автора) надавали завжди одну й ту ж відповідь («батька засудили правильно на 10 років ув’язнення з суворою ізоляцією без права переписки, справа перегляду не підлягає»).

 

Реабілітація

 

Повторний розгляд справи відбувся під час так званої Хрущовської відлиги середини 1950-1960-х років, коли відбулося певне викриття злочинів сталінізму.

 

З протоколу допиту ветерана МВС та однокурсника потерпілого Максима Харченка 29 серпня 1956 року:

«Манько був культурною та грамотною людиною, але гордим. Акт за 13 жовтня 1938 року я підписував…

Зараз згадав, що цей акт дав мені вже у складеному виді директор інституту Даманський (Лев Михайлович, керівник вишу у 1938 – 1953 роках – прим. автора), а його автором, здається, був Берлін Михайло Захарович (у той час секретар партійного бюро, а згодом професор навчального закладу – прим. автора»)».

 

Сам Берлін про цю ситуація розповідав наступне:

«Після арешту Манька нам, складу парткомітету, представники ЦК партії (не пам’ятаю хто саме) запропонували написати акт щодо службової діяльності Манька.

Ми складали спочатку не акт, а характеристику від руки, однак потім нам для підпису дали вже надрукований документ».

 

Тим часом колишній замісник директора по науково – дослідній частині Гаврило Хилобок під час того ж самого допиту згадував загиблого лише з найкращого боку:

«Терентія Манька я знаю з 1936 року. У той час він був студентом, а я викладачем.

Будучи директором, Манько по-державному відносився до своїх службових обов’язків, економно витрачав державні кошти. До викладачів та студентів відносився нормально».

 

Жодних поганих слів не сказав під час розслідування й Михайло Торяник – перший завідувач кафедри залізобетонних та кам’яних конструкцій інженерного інституту з 1960 по 1975 роки:

«Він був порядним студентом, гарно вчився. Дисциплінований та виконував обов’язки».

 

21 вересня 1957 року Військова колегія Верховного суду СРСР під головуванням полковника юстиції Цирлинського вирок у відношенні Манька Терентія Титовича відмінила, а справу припинила через відсутність складу злочину. 

 

 

Доля головних дійових осіб

 

Керівник Полтавського УНКВС Олександр Волков повторив долю своїх жертв. Його заарештували 8 березня 1939 року у Москві. Засуджений Військовою колегією Верховного суду СРСР 20.07.1941 за статтями 58-1 «а», 58-7, 58-11 КК РРФСР до вищої міри покарання. Розстріляний. Не реабілітований.

Слід відзначити, що Волков також увійшов в історію як один з перших полтавських депутатів у вищих органах влади Радянської України (26 червня 1938 року був обраний депутатом до Верховної Ради УРСР 1-го скликання по Миргородській виборчій окрузі № 179 Полтавської області).

 

Краща доля склалася в Олександра Орлова – судді, що виносив обвинувачувальний вирок. У 1934-1942 був членом, а в 1942-1948 помічником голови Військової колегії Верховного Суду СРСР. Дослужився до звань корпусного військового юриста (22 лютого 1942 року) та генерал-майора (1943). З 1948 – у відставці.  Нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора, Вітчизняної війни II ступеня, Червоної Зірки, багатьма медалями. Помер у Москві 10 квітня 1956 року.

 

Автор висловлює вдячність адміністратору інформаційно-довідкової зали сектору архівного забезпечення УСБУ в Полтавській області Олені Євдокімовій за допомогу у створенні матеріалу.

 

Також читайте:

 

Кобеляцький Голодомор: історія керівника, якого звинуватили у зриві хлібозаготівель

Кобеляки – 1942: трагічні сторінки історії єврейства (частина 1)

Кобеляки – 1942: трагічні сторінки історії єврейства (частина 2)

Історія майора, якого підірвали разом з Кобеляцьким мостом у 1941 році.

 

Олег ДУБИНА,

doa.in.ua

Loading...

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Надіслати запитання
Ваше ім'я

Invalid Input
Email

Invalid Input
Ваше повідомлення

Invalid Input
Останнє з блогу
23.08.2017

Німецька окупація Кобеляк: «українська» печатка, отруєні діти та сотні смертей (частина ІІ)

Місто та однойменний район Полтавщини 740 днів жив за німецьким «новим порядком».

Детальніше>>
21.08.2017

Німецька окупація Кобеляк: «українська» печатка, отруєні діти та сотні смертей (частина І)

Місто та однойменний район Полтавщини 740 днів жив за німецьким «новим порядком», який забрав майже тисячу життів місцевих мешканців.

Детальніше>>
Читати блог