Мої сторінки в соціальних мережах

Новини
21.10.2017

«Ворскла» - «Карпати» 0:1: Погляд на трибуни (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Матч між полтавцями та гостями зі Львова на власні очі переглянули близько 2 тисяч вболівальників.

Детальніше>>
21.10.2017

Львівська сенсація: «Карпати» у Полтаві перемогли «Ворсклу» (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Долю матчу вирішив стандарт гостей у другому таймі.

Детальніше>>
21.10.2017

У одні ворота: «Полтава» розгромила «Гірник-спорт» (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Одні з лідерів турнірних перегонів Першої ліги ще у першому таймі зняли всі питання стосовно переможця.

Детальніше>>
Всі новини

Німецька окупація Кобеляк: «українська» печатка, отруєні діти та сотні смертей (частина І)

Місто та однойменний район Полтавщини 740 днів жив за німецьким «новим порядком», який забрав майже тисячу життів місцевих мешканців.

 

 

Маленьке містечко Кобеляки, що на Полтавщині, з 1932 року належало до Харківщини.  Однак після чергового територіального переділу Радянської України (22 вересня 1937 року) знову стало частиною Полтавської області.

Тим часом райцентр інтенсивно розширювався: з’явилися зоотехнічна та середня медичні школи, дитяче містечко імені Володимира Короленка на тисячу дітей-сиріт, клуби, бібліотеки та Палац культури на 400 місць. Можливо, життя тих місцевих мешканців, які змогли пережити Голодомор та сталінські репресії й далі тривало б у тому таки ключі, якби не прихід німців з їхнім «порядком».

 

Напередодні

 

Один з головних наступів німецьких військ на Східному фронті розпочався 11 вересня 1941 року, коли  16-та танкова дивізія генерал-лейтенанта Ганс-Валентін Губе пробила оборону 38-ї армії Червоної Армії та попрямувала на північ. Через три дні поблизу міста Ромни вона з’єдналася з передовими частинами 3-ї танкової дивізії генерала Вальтера Моделя. У підсумку до так званого «Київського котла» потрапило 667 тисяч солдат та офіцерів, чого в історії ще не траплялося.

 

Бої за Кобеляки

 

Ще 10 вересня у бій вступили танкові війська - 47-а танкова дивізія, якою керував полковник Микола Филипович Михайлов, у районі Кобеляк нанесла контрудар по німецьким військам, виграючи тим самим час для відходу решти частин Червоної Армії, розташованих у районі.

 

«Прийнявши командування 47-ї тд полковник М.Ф.Михайлов поставив завдання: повністю зайняти Озера, передовим загонам досягти переправи у Деріївці (теперішнє село Кіровоградського району – прим. автора) і повністю знищити її. Наступ почався вранці 10 вересня, до обіду повністю очистили від противника село Озера».

(із книги Кондратенко Г.Ф. «Ми - із сорок першого»).

 

Щоправда успіх був нетривалим – командир дивізії прийняв рішення відходити на новий рубіж, що знаходився поблизу Кобеляк.

 

«Гаряче» було і в самому місті, яке тоді обороняли частини 34-ї кавалерійської (командир – Андрій Гречко, майбутній Маршал Радянського Союзу), 47-ї танкової дивізій у складі 8 танків Т-34 (командир – вже згаданий у нашій розповіді Микола Михайлов, який у 1942 році потрапив до полону, звідки повернувся вже після війни) та 1053-й стрілецький полк.

 

«Противник силами не менше трьох піхотних та однієї моторизованої дивізії, підтриманих танковою групою, перейшов у рішучий наступ, завдавши головний удар в напрямку Василівки, Бреусівки та Кобеляк»

(бойовий наказ командувача військами 38-ї армії № 0012 на відхід військ армії, 15 вересня 1941 р.)

 

Незважаючи на всі вжиті заходи, того ж дня німці ввійшли до райцентру.

 

«До цього часу існував вже Південно-Західний напрямок. Ним керували Семен Будьонний та Микита Хрущов. Начальником штабу був генерал Покровський. Всі троє побували у нас в Кобеляках, а на наступний день туди увірвалися німецькі бронетранспортери і мотоцикли».

(зі спогадів майбутнього генерал-лейтента танкових військ Миколи Попеля «У важку пору»)

 

В одному з останніх оборонних боїв радянськими військами був підірваний Катеринославський міст Кобеляк. Щоправда, це зробили трагічно рано -  помилка саперів дорого коштувала частині кіннотників на чолі з командиром 142-го кавалерійського полку Петром Павловим, які у той час знаходилася на споруді.

 

 

«Все це сталося через те, що сапери-підривники, не маючи зв'язку зі штабом армії і військами, поквапилися підірвати міст, так як противник уже проривався до річки».

(зі спогадів Андрія Гречко – майбутнього Маршала Радянського Союзу та міністр оборони СРСР, «Роки війни. 1941-1945»).

 

ПОЧАТОК ОКУПАЦІЇ

Схема роботи німецької влади

 

Ще перед початком німецько-радянської війни, 9 травня 1941 року, один з нацистських лідерів Альфред Розенберґ представив Адольфу Гітлеру свій проект директив по східній політиці, який, зокрема, передбачав розчленування земель України та інших земель СРСР на ряд губернаторств.

На практиці був створений так званий райхскомісаріат Україна (центр – Рівне) з усіма теперішніми областями, окрім західних. Також сюди увійшла частина Білорусі (південь Брестської, майже вся Гомельська і частини Пінської та Поліської областей).

Влада у районах (волостях) належала відповідним військовим комендантам. У самих же волостях призначали старшин (бургомістрів), а в селах — старост. Порядок забезпечувала місцева поліція, у якій часто служили представники місцевого населення (колабораціоністи).

 

Керівництво міста та району

 

Районним бургомістром став Юстин Тарнавський – колишній вчитель кобеляцької школи №1, який наприкінці 1930-х три роки відсидів у радянських таборах за «участь у контрреволюційній організації». Секретарем у нього працювала Олександра Горбань - уродженка села Таранушичі. За інформацією численних свідків, відношення Тарнавського та Горбань виходили далеко за межі робочих.

 

 

Тим часом самими Кобеляками німці поставили керувати Василя Шкиренка – уродженця села Лелюхівка (теперішній Новосанжарський район), який до цього працював сиривщиком – пушником (т.д. виробляв сирі шкури).

 

 

«Я народився у родині дрібного торговця, у 1910 – 1916 роках батьки мали свою чайну – закусочну. Потім торгувати вони перестали та почали закупляти хутро. Батьків обмежили у праві виборчого голосу, після чого вони переїхати до молодшого сина Олександра у Новомосковськ (Дніпропетровська область – прим. автора), а у 1937 році – на постійне місце проживання до Кобеляк.

…у лютому 1942 року начальник поліції Іордан тричі викликав мене та пропонував працювати у них, але я відмовляв. Через місяць мене декілька разів викликав до себе староста міської управи Тарнавський та пропонував працювати його замісником по Кобелякам. Перший час я також відмовляв, але потім дав згоду. На цій посаді я пропрацював до жовтня, після чого став працювати старостою держуправи».

(із розповіді під час допиту у Полтаві 25 серпня 1947 року).

 

Тим часом на посаду секретаря голови Кобеляк призначили Якова Байбару – 1890 року народження, уродженця хутору Заворскло Кобеляцького району з освітою у 3 класи.

 

 

«До початку війни я працював керуючим справами у міській раді. При відведенні частин Червоної Армії я прийшов до представника міськради товариша Книпа та запитав що мені робити з евакуацією. Останній відповів, що машин немає і мені доведеться залишитися. З приходом німців я спочатку 2 місяці ніде не працював, а потім пішов робити у колгосп імені Кагановича, у якому пропрацював до 10 грудня 1941 року. Тоді мене викликав до себе керівник райуправи Тарнавський та сказав, що я маю працювати секретарем міської управи».

(з матеріалу допиту Барбари 30 жовтня 1943 року).

 

 

Комендатура та поліція

 

Міським комендантом став німець на прізвище Гош, якому на той час виповнилося 60 років. За розповідями очевидців, чоловік був середнього зросту, поголений, сивий та іменував себе доктором філософських наук. Підписував накази по місту, серед яких – по спалюванню книг міської бібліотеки.

Працював він недовго: вже через рік після встановлення так званої цивільної влади разом з іншими військовими представниками виїхав у невідомому напрямку. Подальша доля невідома.

До жовтня 1942 року у місті та районі активно діяла ГФП-719 (Geheime Feldpolizei, GFP, таємна військова поліція – прим. автора) Третього Рейху, яку очолював капітан Отто Шефлер.

 

Згідно з архівною справою, керівник поліції народився у 1914 році у місті Гайльбронн (Heilbronn). За спеціальністю юрист-криміналіст.

 

«…21 травня я прибув у місто Альтенбург (Altenburg), де формувався запасний батальйон. Там я отримав у командування роту солдат, чекав спорядження, зброю, навчав солдат та чекав майбутніх наказів. Моїй роті було присвоєно №719. 4-5 липня 1941 року командування мені оголосило, що рота буде виконувати функції таємної  польової поліції при 213-й піхотній дивізії, яка дислокувалася у місті Люблін. Мені ж роз’яснили, що ця дивізія має призначення забезпечувати порядок у тилах німецької армії…».

(з протоколу допиту 30 травня 1947 року).

 

Начальниками поліцейського відділку за час окупації були Костянтин Іордан – фін за національністю, та Іван Галь.

Помічник начальника Василь Супрун за радянськими документами вважався «відомим катом» Кобеляк, а уповноважений німецької жандармерії Вільгельм Шульц виконував роль перекладача.

Поліцейський Єгор Соловей, який тривалий час проживав у Кобеляках, переїхав з Козельщинського району (село Піски). Початкова освіта не стала на заваді стрімкій кар’єрі правоохоронця.

 

«Днів через 10-ть після захоплення німцями Кобеляк поліцією проводилася реєстрація всіх чоловіків міста. Це було у вересні 1941 року.

Після того, як я пройшов реєстрацію, мені помічник начальника поліції Супрун запропонував влаштуватися  на роботу на посаду поліцейського.

Я погодився та з кінця вересня мене зарахували на посаду з окладом 200 рублів на місяць. Через два місяці підвищили – призначили старшим поліцейським (250 рублів). Пропрацював 5 місяців, до лютого 1942 року. Через арешт гестапо (відсидів 28 днів – прим. автора) був звільнений з поліції. Звинувачували мене у тому, що я нібито дав можливість єврею Бергеру під час відлову євреїв втекти. Пізніше Бергер німцями був спійманий та розстріляний, а мене відпустили.

Восени 1942 року за пропозицією начальника поліції Іордана я знову влаштувався на посаду поліцейського, але через місяць звільнений по розпорядженню жандармерії. Причини мені невідомі», - розповів поліцай, який до кінця окупації працював контролером у місцевому театрі».

 

Лікарі

 

На відміну від інших структур радянської влади міста та району лише районна лікарня змогла зберегтися фактично у тому самому вигляді та складі, якою була до початку бойових дій. Керував закладом Микола Іващенко – лікар-хірург з майже 40-річним на той час стажем роботи на посадах другого заступника та головуючого лікарні.

 

 

Точна кількість працівників районної лікарні та міської поліклініки невідома. До наших часів дійшли лише імена їхньої невеликої частини,  серед яких Михайло Ходот (районний санітарний лікар) та Василь Смирнов (терапевт, керівник поліклініки), які у нашій розповіді відіграють важливу роль. У цих закладах за німецької влади з-поміж іншого також працювали Мар’я Бурдюгова (окуліст), Олександра Макуйленко (гінеколог), Поліна Півень (стоматолог), Ніна Іордан (акушерка, сестра начальника поліції), Галина Кириченко (фельдшер) та інші.

 

Віктор Іордан (брат начальника поліцейського відділку Кобеляк) на початку німецько-радянської війни був начальником санітарної служби 255 гаубичного артилерійського полку 116-ї стрілецької дивізії (1-го формування – прим.автора), бійці якої загинули в оточенні у районі села Денисівка Оржицького району Полтавської області 22-24 вересня 1941 року. Сам чоловік потрапив до полону, але завдяки клопотанню знайомого голови одного із сіл Новосанжарського району вже через день був звільнений з табору та повернувся до Кобеляк, де тоді проживала його родина. Там же ж почав працювати лікарем військового диспансеру та оформився у якості «німця за походженням» (нім. Volksdeutsche), що надавав привілейований пайок та подвійну зарплатню.

 

«Спочатку я проживав у брата на квартирі, а потім разом з дружиною та дитиною переселився до окремої, у якій проживав до кінця окупації. На початку листопада я звернувся до завідуючого поліклінікою Смирнова з проханням прийняти мене на роботу лікарем. Мене прийняли на роботу за спеціальністю лікар – венеролог спочатку поліклініки, а потім лікарні».

 

Партизани

 

За інформацією радянських архівів, значна частина з яких дійшли до наших часів, на початку війни на території Кобеляцького району було організовано три партизанських групи по 16-20 осіб у кожній.

 

«Командири груп – Видашенко В.Л, Сибирний Д.Ф., Влашпенко М.М. керівництво партизанських груп та більшість з їхніх учасників 15 вересня 1941 року відійшли з Червоною Армією у глибокий тил, а деякі залишилися, але мешкали легально та працювали у німецьких організація»

(з матеріалів про партизанські загоди та перевірки комуністів, що проживали на окупованій території).

 

У той же час німці часто (особливо у перший період після захоплення території) затримували осіб, яких називали «партизанами».

 

«Як тільки німці ввійшли у місто, в моїй перукарні поліцейський Григорій Песиголовець зізнався, що поліцаї Олександр Сауленко та Ніколенко, а також німецький жандарм на цвинтарі розстріляли партизана. Це я бачив власними очими.

А сталося все так: за дві години до розстрілу до перукарні ввійшов Песиголовець та сказав, що за деякий час поліцейські будуть вести містом на розстріл партизана. Дійсно, в умовний час жандарм та поліцейські Сауленко та Ніколенко по вулиці вели чоловіка, який був одягнений лише у нижню білизну та шкарпетки. Я залишив у перукарні техробітницю, а сам попрямував за ними.

На цвинтарі чоловіка змусили копати собі могилу, а коли це було зроблено, поліцейські вистрілили йому у спину. Після цього у місті розвісили листівки про те, що поліція піймала такого-то чоловіка та розстріляли як партизана», - розповів Іван Проскурня, який під час окупації працював перукарем.

 

У листопаді 1943 року стало відомо про історію уродженця села Солошино Андрія Левченка – екс-директора школи в Озерах, який, маючи завдання Полтавського КП (б) У, залишився на окупованій території у якості комісара партизанського загону.

За невідомих причинах він не приймав участь у «жодних партизанський діях», був заарештований гестапо, але після трьох-чотирьох діб затримання був відпущений. Все б може так і минулося, але практично миттєво розпочалися затримання учасників партизанського руху, серед яких - 3-й секретар Кишенківського РК КП (б) У Шкрябо.

 

«Командиром загону був Матвій Степанович Аулин – колишній директор радгоспу «Передовик» Кишеньківського району, а також ще 7 осіб. Після початку окупації я у домовлений час пішов на явку, однак окрім мене ніхто не прийшов. Як виявилося згодом, троє перейшли на легальне положення, а ще двоє відступили з Червоною Армією. Аулин, а з ним Бондаренко та Шелест діяли самі, щоправда через певний час перейшли лінію фронту у бій Червоної Армії», - стверджував під час одного з допитів Левченко.

 

У 1942 році Левченку вдалося виїхати до Німеччини («я вирішив добровільно поїхати у цілях самозбереження, бо розпочалися арешти партизан») щоправда повернувся додому вже наступного року.

  

НІМЕЦЬКИЙ ПОРЯДОК

Перші години

 

«Ввечері 15 вересня 1941 року, як тільки німецькі війська ввійшли до Кобеляк, миттєво розпочалися повальні грабування мешканців міста. Особисто бачив, як солдати з офіцерами ходили із квартири до квартири та завантажували до машини все, що підверталося їм під руку.

У дворі, де я проживав, нараховувалося 10 квартир і буквально в усі з них вони заходили, забирали речі, цінності та продукти харчування. У нас німці тоді відібрали патефон з платівкою «Три порося», костюм батька та майже всі продукти. Ставлення німців до людей було тваринне, нічого не можна було сказати, бо могли побити до смерті чи розстріляти», - згадує Борислав Карпенко, у той час учень в типографії.

 

 

Також відбиралися корови, яких лише у Кобеляках налічувалося близько 150. Їх потім відправляли на Донбас, Харків та інші міста, де у цей час розташовувалися німецькі війська.

 

Початок розстрілів

 

Згідно з даними розслідування, перші жертви німецького «нового порядку» на кобеляцькій землі з’явилися у жовтні, коли на міському кладовищі розстріляли мешканця села Суха Маячка Пантелеймона Меюса, працівника КП (б) У Михайла Сафонова, який приїхав з Києва, а також ще шестеро невідомих осіб.  

 

Розповідає Віра Лукачева, мешканка села Ганжівка:

 

«Наприкінці жовтня у квартирі моїх батьків з’явився чоловік моєї сестри г-н Сафонов. На другий день після його прибуття я пішла з ним до німецької поліції для приписки по наявним у нього документах, при чому його роботу у ЦК КП (б) У ми ретельно приховували.

 

На наше нещастя, у поліції тоді знаходився колишній вчитель Василь Кирдан, який добре знав Сафонова. Як тільки Кирдан побачив останнього - миттєво доповів про це поліції. Сафонова арештували, а через 7-8 днів розстріляли на місцевому кладовищі. Зрадник Кирдан при наближенні Червоної Армії втік».

 

На початку окупації загалом по району чи не найбільше німці здійснили розправ у Біликах та Куст-Кущах.

 

 

«У жовтні каральним загоном німців були заарештовані Петро Калашников, Семен Мелаха, Василь Уризченко, Василь Бажан, Андрій Шевченко, Іван Письменний, Микола Криса, Павло Гадючка, Андрій Жерко та Павленко. Всіх арештованих після допитів та тортур гестапівці розстріляли на Миколаївському кладовищі Біликів», - розповідав після війни Василь Логвин, мешканець Біликів.

 

За словами Миколи Корнієнка, який у той час був рядовим так званої сільськгоспгромади (Куст-Кущі), під час конвоювання на кладовище вказаних людей німці били та кололи штиками.

У той же час деякі з інших очевидців стверджували, що заарештованих осіб було насправді не 10, а 8 або 17. Значна кількість з них залишилися невідомими.

 

«Спочатку всіх арештованих допитували у школі Біликів. Вони не зізналися про місце зберігання партизанської зброї та на питання німців не відповідали. При допитах їх кололи штиками та різали пальці. На ранок всіх розстріляли», - розповідали на допитах після війни Антоніна Бажан (с.Білики) та Олександра Калашникова (с.Павлівка).

 

У Павлівці 7 грудня 1941 року розстріляли колишніх місцевих посадовців Василя Урізченка та Андрія Шевченка (останнього – пізніше). Яків Гаврик був взятий гестапо у грудні 1942-го, а після його ніхто не бачив. Тим часом Куст-Кущі через розстріли втратили 10 місцевих мешканців -  Павла Гадючку, Семена Мелаха, Петра Калашника, Івана Письменного, Миколу Крису, Василя Бажана, Василя Павленка, Андрія Жирка, Карпа Демченка та Никона Кузьменка (двох останніх вбили 15 грудня 1941 року – прим. автора).

 

За два роки окупації вбили 6 мешканців Іванівки – Івана Василенка, Прокофія Федоренка, Петра Яроша, Мар’ю Маньківську, Федора Сороченка та Йосифа Онищенка. Окрім цього Афеній Маньківський, Михайло Ярош та Григорій Гулий загинули у полтавській в’язниці 12 серпня 1943 року.

 

Спогади лікарів

 

Незважаючи на німецький «порядок», кобеляцька лікарня продовжувала працювати. За час окупації з місцевого табору до місцевих лікарів потрапили 152 військовополонених.

 

Микола Іващенко (головний лікар лікарні Кобеляк до 1950-х років):

 

«Всі вони потрапили до нас доведеними до повного виснаження. Померли 24 особи. Також розстріляли одесита Єфрема Самойловича Фукса (поранений у груди як єврей), Іогана Рингольда (с.Головач) та Олександра Івановича Корольова (с.Павлівка, взятий у тирі та розстріляний як партизан). Окрім того взяті та розстріляні два партизани з Нехворощі – амбулаторні. Всі інші були виписані».

 

Більше про атмосферу тодішньої роботи у лікарні відомо зі спогадів старшої медсестри районного медичного закладу Антоніни Китастої – Смирницької:

 

«Серед хворих знаходилися у лікарні поранені військовополонені за прізвищами Ренгольд, Корольов та Рябишев. Цих осіб німці часто допитували тому, бо вважали, що вони були євреями. Лікарю Іващенко та мені вдалося Рябишеву дістати документ – згодом йому вдалося втекти.

У лікарню часто приходила під виглядом благодійності місцева мешканка Олександра Антонівна Вельц та розмовляла з військовополоненими. Як виявилося згодом, вона вираховувала підозрілих людей – була шпигункою. У лютому чи березні через донос Вельц німці забрали з лікарні  Фукса, Корольова та Ренгольда і розстріляли. Сама Вельц втекла разом з німцями».

 

Голодні марші

 

В останні місяці окупації німці часто переводили військовополонених з одного табору до іншого, не даючи їм ні їжі, ні води. Один з подібних маршів відбувся 31 серпня 1943 року у Бутенках:

 

«Мій будинок стояв поряд з великою дорогою, через яку німці часто ганяли військовополонених. Трималася спека, люди задихалися. Всі військовополонені були вимучені. Місцеві мешканці виносили воду та овочі і намагалися роздавали їх полоненим.

Німецький конвой складався з солдат та поліції, які забороняли допомагати людям, а коли одна жінка протягнула декілька шматків хліба і до неї потягнулися руки полонених – один з конвоїрів вистрілив у натовп.

Моя донька Ніна – студентка ІІ курсу медичного інституту - зробила пораненому перев’язку. Його німці потім забрали із собою. За декілька днів до того пройшла подібна група полонених, яких німці люто били прикладами за те, що ті тягнули руки за хлібом», - згадував Никанор Голик, мешканець Бутенок.

 

ЧАС ЖАХУ

Райколгоспшкола

 

Одним з найголовніших місць розстрілів у Кобеляцькому районі була садиба колишньої Райколгоспшколи, де під час окупації знаходився штаб поліції та в’язниця. Тут фашисти, а також їхні помічники зі складу місцевого населення, розстріляли не менше 101-ї людини.

 

«Вдалося встановити імена лише небагатьох похованих: Ємець Іван Якович (розстріляний 26 грудня 1941 року), політрук Червоної Армії Мельник Михайло Кирилович, Демченко Карп Григорович (1906 р.н.) – колишній голова Куст-Кущинської сільської ради.

Розстріляних 8 листопада 1941 року – хлопчик Тараненко Микола Семенович 15 років (мешканець Кобеляк), Русняк Даріюя 27 років та її син Борис 12 років;

Розстріляних у грудні 1941 року – Іван Лук’янович Руденко (30 років, колишній голова Бродщанської сільськради ), Прокофій (51 рік) та Петро Шабалій (20 років) із села Суха Кобеляцького району, яких вбили 15 вересня 1941 року, Яків Гаврик (Білики), Олександр Канторенко – військовополонений з Кавказу та робітник Заєць з Донбасу (обох затримали у селі Вовча та розстріляли у 1942 році), Іван Іванович Малик – колгоспник з Марківки, вбитий у 1941 році», - йдеться у Акті злочинів німецько - фашистських військ від 27 лютого 1944 року.

 

«Мене заарештували 4 листопада 1941 року, відправили до тюрми Кобеляк. Тоді там знаходилися голова Куст-Кущівської сільської ради Демченко, політрук Червоної Армії Мельник та інші керівники Радянського активу.

Мені відомо, що 8 листопада з меж в’язниці були виведено 14 осіб (серед яких вказані раніше) та розстріляно на площі Кобеляк», - згадує Дем’ян Варич, службовець з Іванівки.

 

Більше про розстріли під час одного з допитів після війни розповіла Віра Ахтирська, яка у той час працювала вихователькою дитячого садку:

 

«Приблизно у вересні німецька поліція підвела до бомбосховища, яке розташовувалося на вказаній садибі, якогось чоловіка, роздягнутого до поясу. Його потім розстріляли на міському цвинтарі. Згодом було оголошено, що вбили громадянина Меюса із села Суха Маячка за саботаж.

Через деякий час, не пізніше жовтня, у вказаному бомбосховищі вбили 7 (або 9) осіб - кожній із жертв по черзі стріляли у потилицю. Трупи склали у бомбосховище. Серед розстріляних була одна жінка та син її 11-13 років. Ще через декілька днів у такий же спосіб було вбито 9 чи 11 осіб.

…була вирита яма під бузком, у якій поховали 7 осіб. Перед розстрілом цієї групи один невідомий середніх років та низького зросту вдарив німця та плюнув йому у обличчя. Після цього почулися постріли...

Пригадую один випадок, що відбувся взимку 1941/42 років. Німці вивели у двір арештованих, один з яких доведений до відчаю стрибнув у колодязь. Витягли його вже мертвого».

 

Фрисанф Коссико (муляр, депутат міської ради):

 

«На початку 1942 року я у якості муляра був викликаний в гестапо на роботу, аби закрити діру у камері, яку зробити арештовані. Бачив труп однієї єврейки, яка закінчила життя самогубством у камері.

На стінах камер бачив написані прізвища та імена  ув’язнених. Мені говорили, що особи писали їх, відчуваючи наближення смерті. Таких написів було більше 200».

 

Урочище «Пісок»

 

Якщо рухатися з Кобеляк у бік міста Дніпро, то близько через кілометр з правого боку посеред дерев можна побачити великий камінь, на якому декілька десятиліть тому вибили напис «Жертвам війни 1941-1945 років». Саме на цьому місці знаходився радянський противотанковий рів, біля якого розгорнулися найстрашніші події німецької окупації Кобеляк.

 

 

Розповідає Василь Клименко, який під час окупації працював вантажником на механізованому млині:

 

«Через вказану вулицю йшов шлях на Піски (урочище «Пісок – прим. автора), де німці розстрілювали людей. Завдяки цьому я часто бачив, як німці та місцеві поліцаї вели людей.  Масові розстріли розпочалися у жовтні 1941 та тривали до літа 1942 року, після цього вони стали набагато рідшими.

Скільки точно розстріляли людей я не можу точно сказати, але по особистому підрахунку бачив приблизно 700 осіб. Перший час на пісок людей ганяли інколи по дві партії, але в основному одна партія на 2-3 дні (по 15-20 осіб)».

 

На цьому місці 21 та 26 січня 1942 року німцями розстріляні близько сотні осіб єврейської національності райцентру, а пізніше були поховані їхні діти, яких наприкінці лютого та 8 березня того ж року цілонаправлено отруїли морфієм місцеві колабораціоністи, серед яких місцеві лікарі Михайло Ходот та Василь Смирнов (більше про це читайте у матеріалі Кобеляки – 1942: трагічні сторінки історії єврейства (частина 2)). Також на території урочища поховані мешканці району (за різними даними, від 400 до 700 осіб), яких німці розстріляли. Ось деякі з встановлених імен:

 

- 19 січня 1942 року розстріляно 50 євреїв у порядку репресій за те, що у районні гетто невідомими особами був обстріляний німецький патруль та робоча команда ГФП;

- 29 січня того ж року розстріляли єврея Монастирського та зубного лікаря «Давидовну», які нібито намагалися перейти на бік Червоної Армії;

- 8 лютого вбили єврея Капитуса за те, що не мав паспорта;

- 12 лютого – невідомого чоловіка через те, що він хотів обміняти керосин на харчі;

- 16 лютого – громадянина Фактора за приховування своєї єврейської національності;

- 24 лютого - колгоспника Миколу Кузьменка із села Куст-Кущі;

- весною 1942 року - Івана Лисенко (с.Соколки, Кишенківського району), капітана Червоної Армії Семена Трайно, Лука Коваленко – колишнього працівника держлемрозсадника Кобеляцького району 35 років,

- вересень 1942 року – колгоспників села Іванівка Федір Сороченко – 35 років та Йосиф Онищенка – 51 рік, а також велику кількість невстановлених людей.

 

«На розстріл приводили групи по 6, 10, 17, 20, 30 та 80 осіб. Приречених на смерть роздягали, підводили до противотанкового року та стріляли їм у потилицю. Трупи скидали до рову та дуже рідко в окремі могили», - згадує Василь Пронженко, який під час окупації працював у місцевій салотопці...

 

Далі - буде!

 

У матеріалі використані дані особових справ, що зберігаються у архівах Служби безпеки України, Державному архіві Російської Федерації та меморіалі Голокосту «Яд Вашем» (Єрусалим, Ізраїль).

 

Автор висловлює вдячність адміністратору інформаційно-довідкової зали сектору архівного забезпечення УСБУ в Полтавській області Олені Євдокімовій за допомогу у створенні матеріалу.

 

Читайте також:

 

Кобеляки – 1942: трагічні сторінки історії єврейства (частина 1)

Кобеляки – 1942: трагічні сторінки історії єврейства (частина 2)

 

Олег ДУБИНА,

doa.in.ua

Loading...

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Надіслати запитання
Ваше ім'я

Invalid Input
Email

Invalid Input
Ваше повідомлення

Invalid Input
Останнє з блогу
01.10.2017

Сталінські репресії на Полтавщині: історія розстріляного директора сільськогосподарського інституту

Іван Сердюк п’ять років керував одним з найпотужніших вищих навчальних закладів Полтавщини.

Детальніше>>
23.08.2017

Німецька окупація Кобеляк: «українська» печатка, отруєні діти та сотні смертей (частина ІІ)

Місто та однойменний район Полтавщини 740 днів жив за німецьким «новим порядком».

Детальніше>>
Читати блог