Мої сторінки в соціальних мережах

Новини
21.10.2017

«Ворскла» - «Карпати» 0:1: Погляд на трибуни (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Матч між полтавцями та гостями зі Львова на власні очі переглянули близько 2 тисяч вболівальників.

Детальніше>>
21.10.2017

Львівська сенсація: «Карпати» у Полтаві перемогли «Ворсклу» (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Долю матчу вирішив стандарт гостей у другому таймі.

Детальніше>>
21.10.2017

У одні ворота: «Полтава» розгромила «Гірник-спорт» (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Одні з лідерів турнірних перегонів Першої ліги ще у першому таймі зняли всі питання стосовно переможця.

Детальніше>>
Всі новини

Німецька окупація Кобеляк: «українська» печатка, отруєні діти та сотні смертей (частина ІІ)

Місто та однойменний район Полтавщини 740 днів жив за німецьким «новим порядком», який забрав майже тисячу життів місцевих мешканців.

 

 

Нагадаємо, минулого разу розповідалося про початок окупації, а також про її головних дійових осіб.

 

Роми

 

Якщо про розстріл єврейського населення міста та району зараз більш-менш все відомо, то ось про вбивства представників інших нацменшин інформації не так вже й багато.

 

У лютому 1943 року у «Пісках» серед іншого були вбиті роми.

 

Іван Яровий (мешканець Кобеляк):

«Приблизно 13-го числа бачив, як біля того ж протитанкового рову вбили приблизно 25 стариків, жінок та дітей циган. Усіх розстріляних скинули у рів та засипали землею.

Одна жінка-циганка два дні була жива, переверталася в ямі».

 

Вбивства наприкінці окупації

 

Останній етап «розстріляного етапу» Кобеляцького району тривав з травня до вересня 1943 року.

Наприклад, 1-го травня розстріляли комсомольця Олександра Богданова.

 

«Його розстріляла на наших очах німецька жандармерія у Броварках Кобеляцького району за невихід на роботу та за образу німецьких військ», - розповідає мати загиблого Марина Богданова.

 

За словами дружини Раїси Гребенюк, перед смертю німці знущалися над чоловіком, наносячи ножові поранення. Жінки тіло вбитого привезли додому, однак фашисти згодом його у них відібрали.

 

Історія розвідниць

 

Відомо як мінімум про дві спроби закиду радянських розвідників на територію Кобеляцького району в останній місяць окупації.

 

«У серпня 1943 року на квартирі Безбах Анастасії Сергіївни – колгоспниці колгоспу «Жовтень» - я познайомилася з невідомими двома дівчатами, які видавали себе за евакуйованих з Харкова. Згодом, після деяких розмов я дізналася, що вони радянські розвідниці, яких скинули на парашутах. Того ж дня вони пішли у Павлівку, пообіцявши зі мною зустрітися у наступний понеділок в лісі. Але їх у Павлівці затримала жандармерія.

Після цього до нас прийшов радист по імені Григорій, який переховувався у нас до приходу Червоної Армії. Разом ми дізналися, що парашутисток німці розстріляли у Кобеляках», - згадує Євдокія Телятник, вчителька.

 

Остарбайтери

 

«Німецька влада різними способами намагалася проводити відбір робочої сили за допомогою лояльної інформації про Німеччину, але ніхто у цей обман не вірив. Тоді робилося наступне: міська управа складала списки осіб, яких намагалася відправити на роботи. Його затверджував шеф району Тарнавський, і по ньому вказаних людей заарештовували, записували під страхом смерті та відправляли до Німеччини.

 

 

 

Перед відправленням всі проходили медичну комісію у складі лікарів Смирнова, Ходота та Арбузової та членів комісії Тарнавського (керівник району), Іордана, Горбань (секретар райуправи), Фещенко, Шкиренка (голова райуправи) та інших лояльних до німців. Від відправки на роботу звільняли лише тих, хто давав великий хабар.

 

Були випадки втечі, однак за це конфісковували майно родини», - розповідає Любов Кащенко, мешканка Кобеляк.

 

Аби не їхати на роботи, люди виправляли свої дані в анкетах, однак далеко не завжди це їх рятувало.

 

 

Любов Лянзберг (мешканка Кобеляк):

 

«У 1943 році я, як народжена у 1924-у, згідно з розпорядженням німецької влади мала бути відправлена до Німеччини на так звану трудову повинність. Я виправила дату свого дня народження у метричній книзі та паспорті на «1925». Начальник паспортного столу Євгенія Бондаренко при перевірці побачила це та доповіла бургомістру Тарнавському. Останній передав цю справу Гебіткомісару Герману, який осудив мене на три місяці тюремного ув’язнення. Звільнилася завдяки допомозі лікаря Ковалева та звільненню Кобеляк Червоною Армією».

 

Життя у в’язниці

 

Зубний лікар (стоматолог) Поліна Півень про своє ув’язнення розповідала:

 

«В’язниця наповнювалася кожен день. Жінки (близько 30 осіб) сиділи за ухилення від відправки до Німеччини, були також і чоловіки (30-35 осіб). Режим був дуже строгим.

Під час мого арешту у камері знаходилася шизофреничка (мала ознаки незначного божевілля). Цю дівчину звали Галя. Їй було 27-28 років, просиділа близько 2-х тижнів.

Одного разу зайшов поліцай та сказав їй: «Збирайся, я тобі видам нову сукню». Галя схвилювалась та сказала нам: «До побачення, більше ми не побачимося». Поліцай по імені Олексій попросив її взяти із собою лопатку. Він повернувся, а ось Галі більше не бачили».

 

Одна з груп жінок потрапила до кобеляцької в’язниці після відправки їхніх дітей до Німеччини.

 

«Матері стояли та плакали, - продовжує свою розповідь лікар. - Це побачив Тарнавський та велів всіх арештувати та відправити до камери – 20-25 жінок (дівчат, матерів та сестер), які супроводжували дітей».

 

Часто люди потрапляли до в’язниці через доноси.

 

«У червні 1943 року Гебіткомісар Герман по невідомій мені причині (можливо через якийсь донос) наказав арештувати мене. Відвели до німецької жандармерії. Перед відправкою до в’язниці роздягли та нанесли 8 ударів батогом по спині. Удари були настільки сильними, що спина залилася кров’ю, а до пораненого тіла прилипла сорочка», - розповідає Андрій Приходько, якого примушували возити воду Гебіткомісару.

 

ІСТОРІЇ ТИХ, ХТО ПРАЦЮВАВ НА НІМЦІВ

 

Не є таємницею той факт, що певна кількість  мешканців України співпрацювала з окупаційною владою. Такі люди знаходилися і в Кобеляцькому районі.

 

У архівах Служби безпеки України до сьогоднішнього дня збереглися 234 справи кобеляччан, які у тій чи іншій мірі допомагали окупантам (проводили агітацію, працювали у поліції чи армії, обслуговували німецьких солдат тощо) у різних частинах країни, а також так званих «неповерненців» (95) – осіб, які відмовилися повертатися додому після завершення Другої світової війни.

 

Ось історії деяких з них…

 

Кривавий батальйон

 

Іван Сабадир перед війною спокійно проживав у Кобеляках, а ось після початку окупації його життя кардинально змінилося.

 

«У квітні 1943 року я отримав повістку – мене відправляли до Німеччини. Заштовхали до вагону та відправили до Києва. Виявилося, що нас усіх зарахували до німецького 23-го карательного батальйону «СД», ми займалися військовою підготовкою».

 

Згідно з офіційними даними, 23-й шуцманшафт батальйон СД (нім. 23 Schutzmannschafts-Bataillon der SD) брав участь в антипартизанських бойових діях в окупованій Білорусі в складі 36-ї гренадерської дивізії СС «Дирлевангер». У липні його перевели до окупованої Франції, де він воював проти місцевих партизанів. У серпні деякі солдати перейшли на бік французів. 12 вересня 1944 року батальйон увійшов до складу 30-ї гренадерської дивізія СС 1-го формування під час її утворення на основі добровольців з шуцманшафт бригади «Зіглінг» під командуванням оберштурмбанфюрера Ганса Зіглінга.

 

«У вересні 1943 року батальйон евакуювався у Рівне, а через місяць переїхали до Білорусії. Батальйон проводив операцію проти радянських партизан, я тоді ніс службу по охороні території війська та армійський складів.

…влітку 1944 року відправили до міста Діжон (Франція), де ми будували оборонні споруди та охороняли залізничні та шосейні дороги від партизан. У грудні 1944 року видали зброю та відправили до Чехословаччини, а у березні 1945-го до Австрії…».

 

Поліцейський, який забирав сало

 

Уродженець села Розсипалівка Кобеляцького району Григорій Писиголовець з 1941  по 1943 рік працював у сільській поліції, після чого (травень-вересень 1943 року) його перевели до Кобеляк.

 

«При собі мав на озброєння карабін російського зразка та 5 патронів до нього, а також отримав поліцейську форму -  шинель, кашкет та черевики. Переді мною як поліцейським ставилися завдання мобілізувати на роботи людей, затримувати осіб, що ховалися від німців, брати участь в облавах на партизан, виявляти лояльних до Радянської влади, а також охороняти мости, аби їх не підірвали партизани.

…у лютому 1942 року я особисто прибув на квартиру Олександра Янди, у якого забрав 7 кілограм сала. А Янда за те, що самовільно зарізав кабана, привіз до райполіції та здав Супруну», - розповідав після війни поліцай.

 

Сумний список Писиголовця налічував доправку до поліції мешканців Кобеляк та району - Гнездилову, Янда та Семенник (останню побили через «самовільне зарізання кабана»), двох військовополонених (подальша доля невідома) та інші подібні злочини.

 

Також він брав участь у насильному забиранні хліба та м’яча  в місцевих мешканців. Наприклад, у Пеланії Гнездилової він особисто відібрав 50 кілограмів сала. Також відома історії погоні за участі поліцейського, коли він на коні намагався наздогнати чоловіка у нижній білизні (як виявилося пізніше, партизана), але тому вдалося втекти у ліс.

 

Той, кого боялися у Охтирці та Бутенках

 

Іван Дибарський або Іван Змачинський (ім’я та прізвище були змінені після дезертирства з Червоної Армії орієнтовно у 1944 році) у липні 1943-го переїхав до свого брата в Бутенки з Охтирки, де у якості замісника поліції встиг наробити темних справ: уродженець Дніпропетровська брав участь у допитах, побиттях та вбивствах партизанів (різав їм руки ножем, кидав на людей вугілля тощо), євреїв та простих мешканців міста.

 

У Бутенках ситуація практично не змінилася – улюбленими методами допитів залишилися удари кулаками, рукояткою пістолета, батогом та чоботами. Через катування Дибарського у Бутенках пройшли більше десятка місцевих мешканців, яких інтенсивно били або у них вдома або у в’язниці.

 

«Дибарський наказав повністю роздягтися. Коли я зняв сорочку, він наказав лягти на підлогу. Двоє поліцейських, які були присутні, сіли верхом на мене (один на голову, а інших – на ноги). Тим часом Дибарський бив мене гумовим баготом по спині. Це продовжувалося до того часу, доки вся спина не стала синьою», - розповів Йосиф Ахтирський з Бутенок, який поплатився за дозвіл місцевому 11-у хлопчику зібрати крихту зерна, яке висипалося з вагону.

 

Серед інших випадків ненормального відношення до людей з боку Дибарського вирізняється випадок, який стався влітку 1943 року. Тоді поліцай разом з іншими поліцейськими та старостою господарства Жеребилом прийшли до громадянки села Жорняківка Матрони Жорняк, аби арештувати її чоловіка. Того не опинилося вдома. Тоді поліцейські намагалися привести до відділку саму жінку. Вона відмовилася – Димарський витяг пістолет та націлився на Жорняк. В останній момент староста Жеребило відвів руку поліцая – куля пролетів повз жінку.

 

ОСОБЛИВОСТІ ЖИТТЯ У «НІМЕЦЬКИХ» КОБЕЛЯКАХ

Праця, печатка та Голодомор

 

Протягом всього терміну окупації кобелляччан  насильно виганяли на різні роботи: очистки доріг та вулиць, заготівля лісів для лісництва тощо.

 

Кожний, хто мав бажання оселитися (чи повернутися до рідного міста з німецького полону) у місті, мав пройти спеціальну перевірку.

 

«Кожний громадянин, хто хотів оселитися у місті, мав для початку взяти довідку, що він до війни дійсно тут проживав. З цим документом він мав прийти до управи на отримання дозволу прописатися. Я особисто або секретар мав залишити візу на цій довідці, аби потім паспортний стіл прописав дану людину на мешкання у Кобеляках»

(із допиту колишнього бургомістра Кобеляк Василя Шкиренка 27 серпня 1947 року)

 

 

Певний час окупаційна влада у районі, як і загалом по країні, «задобрюючи» людей, виступала за прихильне ставлення окупаційної адміністрації до простих українців. Цю ідею на найвищому рівні намагався пропагандувати вже згадуваний у нашій розповіді Альфред Розенберґ - рейхсміністр так званого Міністерства окупованих східних територій, який бачив у такому ставленні вигідне економічне підґрунтя для Німеччини. У більшій мірі цю ідею так і не вдалося реалізувати через супротив верхівки влади нацистів, щоправда, боротьбу проти більшовизму як противника нацизму ніхто відміняти не збирався.

 

Так у неділю, 13 вересня 1942 року, о 11-й годині біля кладовища Кобеляк поряд з братською могилою жертв Голодомору відбулася «панахида за померлими від голоду 1932-33 років, до якого призвели більшовики, щоб насильно загнати селян у колгоспи та знищити українців». По зрозумілим причинам, подібне зібрання за радянської влади не відбулося б за жодної умови.

 

 

Тоді ж з’явився перший напис на хресті, який знаходиться на місці масових поховань жертв Голодомору:

 

«На вічну пам'ять тим, хто загинули у 1932-1933 років від голоду.

Щоб насильно загнати селян у колгоспи та знищити українців, більшовики заморили голодом у Кобеляцькому району 13028 осіб, з яких:

- чоловіків – 4576;

- жінок – 3341;

- дітей – 5711»

 

Після приходу Червоної Армії дошку з відповідним написом з хреста зняли.

 

Але це були поодинокі винятки з правил. Молодь, як і в інших населених пунктах країни, масово відправляли до Німеччини, а залишене місцеве  населення насильно взимку виганяли на очищення головних вулиць та доріг, деяким німці дали нові імена.

 

 

Згадує Іван Даній, який у 1946 році завідував навчальною частиною школи у Кобеляках:

«По розпорядженню Шкиренка до Німеччини було відправлено близько 2 тисяч осіб. Всіх працездатних виганяли на очистку доріг Полтава – Кобеляки – Дніпропетровськ для кращого пересування німецьких військ, а також перейменувалися вулиці – по іменам українських націоналістів та німецьких головорізів: Мазепи (теперішня вулиця Раїси Кириченко – прим.автора), Петлюри, Гімлера та інших…».

 

Одна з найбільших у Кобеляках вулиць Короленка два окупаційні роки мала назву Сагайдачна, що підтверджує у своїх спогадах Віра Попруга, яка під час німецької окупації проживала у будинку за адресою Короленка, 9.

 

Ще одним підтвердженням «української лінії» німецької влади була печатка голови Кобеляк, на якій був зображений…український тризуб.

 

Харчі

 

Окупаційна влада з перших днів намагалася відновити одну з найважливіших ланок життя району – торгівельну мережу. Керувати харчуванням німці поставили Петра Бобуха – адвоката за спеціальністю.

 

«У кінці вересня 1943 року мене викликав до себе Тарнавський та запропонував мені організувати у місті торгівлю хлібом та іншими продуктами. Я погодився».

 

Як встановило слідство, наприкінці 1943 року, Бобуху вдалося відновити роботу райспоживспілки та заготконтору, при цьому він проводив заготівлю сільгосппродукції і сировини для німецької армії.

 

Будинок розпусти

 

Для відпочинку німецьких солдат у Кобелях міг з’явитися спеціальний будинок заняття сексуальними втіхами, але на щастя далі розмов справа не дійшла.

 

Розповідає мешканець Кобеляк Іван Годованик:

«У районній управі Тарнавський та Горбань вели між собою розмови про організацію у Кобеляках будинку розпусти виключно для німців. Горбань рекомендувала для цього дружину одного з лейтенантів Червоної Армії, здається, за прізвищем Писаревська, яка була дуже гарна. Коли її викликали до управи, Тарнавський направив жінку до медкомісії через поліцію, але Писаревська хворіла венеричною хворобою, тому питання створення будинку розпусти забуксувало».

 

Кінець німецького порядку

 

В останні дні німці інтенсивно гнали на спорудження оборонних споруд місцевих мешканців, але це не допомогло – 25 вересня 1943 року Кобеляки, а згодом і весь район було звільнено від загарбників.

 

ЗАГАЛЬНІ ДАНІ ОКУПАЦІЇ

Вбиті

 

Згідно з даними розслідування, по місту Кобеляки розстріляли 626 осіб, отруїли – 25, померли від голоду – 24.

Загалом по району розстріляли 646 осіб;

 

Руїни

 

Німецькі війська та їхні союзники у міста та районі зруйнували 546 житлових будинків з 7763 побудованих станом на 1 січня 1941 року на загальну суму 11 млн. 651 тис 600 карбованців.

 

Повністю зруйновали німецькі загарбники село Марківка та колгосп імені Шевченка Василівської сільради. З поміж іншого район втратив 5 шкіл, 13 клубів, 4 сільради та 9 лазень.

 

У самому райцентрі, не враховуючи знищених житлових будинків (59), зруйнували 113 будівель, серед яких 5 шкіл, 3 дитсадка, 3 театри, лікарня, лазня, 9 підприємств, 23 установи та 6 магазинів. Повністю зруйнували Кременчуцький залізобетонний міст довжиною 35 метрів, частково 110-метровий Дніпропетровський, а також «церкву, збудовану в епоху Катерини ІІ».

 

Відправлені до Німеччини

 

За час окупації на каторжні роботи німці відправили  2731 мешканців Кобеляк та району (1057 – чоловіки, 1674 – жінки), серед яких 414 – робітники, 59 – службовці, а переважна більшість (2258) були колгоспниками.

 

Найбільше до Німеччини відправили мешканців Кобеляк (409), а також Білицької (224) та Іванівської (218) селищних рад.

 

ДОЛЯ ГОЛОВНИХ ДІЙОВИХ ОСІБ

Втечі

 

На жаль, більшості причетних до смертей та поневірянь кобеляччан вдалося втекти як то Герману (Гебіткомісар), коменданту Гоші , Аперусу (3-й заступник Гебіткомісару), Мешалову (один з вбивць), Дибину (один із секретарів райуправи), Супруну (помічник начальника поліції, один з вбивць) чи Галю (поліцейський). Їхні долі й досі залишаються невідомими.

 

Страчені

 

Найвищу міру покарання отримав Михайло Ходот (районний санітарний лікар) та Єгор Соловей (поліцейський). Обох звинуватили у вбивствах єврейського населення райцентру та 10 січня 1944 року о 17.00 прилюдно повісили на Базарній площі Кобеляк, тіла зняли з шибениці та поховали через три дні. Через рік, 16 березня 1945 року за підсумками відкритого судового процесу, який пройшов у будівлі театру, до розстрілу засудили Костянтина Іордана – керівника поліції Кобеляк та району. Вирок виконали 30 квітня того ж року.

 

Всі шанси повторити долю страчених міг ще один учасник масових вбивств – лікар Василь Смирнов (виготовив отруту, якою вбили дітей розстріляних євреїв), але того знайшли повішеним у камері №4 ізолятору тимчасового тримання РВ НКВС Кобеляк о 5-й ранку 27 жовтня 1943 року. Причиною смерті назвали самогубство.

 

Ганса Кюппера (тимчасовий польовий комендант Кобеляк на початку окупації) бійці Червоної Армії затримали наприкінці війни. Під час «Рижського процесу» його визнали винуватим у військових злочинах. Повішений на площі Риги 3 лютого 1946 року.

 

 

Не дожив до звільнення районний бургомістр Юстин Тарнавський – покінчив життя самогубством.

 

Затримані

 

 

Колишньому бургомістру Кобеляк Василю Шкиренко після війни вдалося вступити до Червоної Армії, у якій служив з березня 1944 по серпень 1945 року, та навіть отримати дві відзнаки – орден Червоної зірки та медаль «За перемогу над Німеччиною». Спочатку Шкиренку дали 15 років таборів, що правда у 1955 році термін зменшили (до 10 – прим.автора). Перебування у Воркуті для колишнього керівника міста завершилося 18 травня того ж року, після цього він переїхав до міста Антоніни Хмельницької області.

 

Лікар Віктор Іордан - брата розстріляного керівника поліції - з родиною намагався сховатися у Німеччині, але його насильно повернули назад. Він отримав 7 років таборів.

 

Олександра Горбань (секретар райуправи, яка мешкала разом з Тарнавським) присудили 15 років таборів. На волю з таборів по амністії вийшла 8 лютого 1955 року.

 

 

Заступник голови району Петро Бобух, секретар міської управи Яків Байбара та поліцейський Григорій Песиголовець отримали по 10 років.

 

 

Поліцейський Іван Сабадир перейшов на бік Червоної Армії. Його справа «засвітилася» лише у 1951 році. За свою роботу поліцай отримав чи не найбільший з-поміж інших «колег» термін (25 років), але у 1955 році після скарги його зменшили до 10-и.

 

Найцікавіша історія з погляду на «пригоди» очікували Івана Дибарського. Сумновідомий поліцай змінив прізвище на Змачинський, через що уміло тікав від правосуддя аж до 1957 року. У 1944 році перейшов на бік Червоної Армії, однак вже через два місяці дезертирував. За 13 років був тричі судимий за різні злочини (крадіжки), сів за грати на 6 років, але лише за післявоєнні правопорушення. А що стосовно катування людей? У 1958 році чоловік потрапив під амністію, тому свідчення, більшість з яких чомусь не були підтверджені, просто не врахували.

 

 

У матеріалі використані дані особових справ, що зберігаються у архівах Служби безпеки України, Державному архіві Російської Федерації та меморіалі Голокосту «Яд Вашем» (Єрусалим, Ізраїль).

 

Автор висловлює вдячність адміністратору інформаційно-довідкової зали сектору архівного забезпечення УСБУ в Полтавській області Олені Євдокімовій за допомогу у створенні матеріалу.

 

Олег ДУБИНА,

doa.in.ua

 

Читайте також:

 

Кобеляки – 1942: трагічні сторінки історії єврейства (частина 1)

Кобеляки – 1942: трагічні сторінки історії єврейства (частина 2)

Loading...

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Надіслати запитання
Ваше ім'я

Invalid Input
Email

Invalid Input
Ваше повідомлення

Invalid Input
Останнє з блогу
01.10.2017

Сталінські репресії на Полтавщині: історія розстріляного директора сільськогосподарського інституту

Іван Сердюк п’ять років керував одним з найпотужніших вищих навчальних закладів Полтавщини.

Детальніше>>
23.08.2017

Німецька окупація Кобеляк: «українська» печатка, отруєні діти та сотні смертей (частина ІІ)

Місто та однойменний район Полтавщини 740 днів жив за німецьким «новим порядком».

Детальніше>>
Читати блог