Мої сторінки в соціальних мережах

Новини
19.10.2018

Гнап та більше сотні питань: якою була сесія Полтавської облради у Шишаках (ФОТОРЕПОРТАЖ)

У райцентрі відбулося пленарне засідання двадцять другої сесії.

Детальніше>>
17.10.2018

Україна – Чехія 1:0: як це було (ФОТОРЕПОРТАЖ)

У Харкові на стадіоні «Металіст» національна збірна України під керівництвом Андрія Шевченка здолала «чеський локомотив» Ярослава Шилгавого.

Детальніше>>
07.10.2018

Не вистачило сил: як «Ворскла» несподівано програла «Арсеналу» (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Команда Василя Сачка на домашній арені зазнала поразки від одного з аутсайдерів чемпіонату.

Детальніше>>
Всі новини

Сталінські репресії на Полтавщині: історія розстріляного директора сільськогосподарського інституту

Іван Сердюк п’ять років керував одним з найпотужніших вищих навчальних закладів Полтавщини, однак висока посада не допомогла чоловіку вберегти життя у часи репресій.

 

 

Полтавська державна аграрна академія вважається одним з провідних вишів регіону. Майже 100-річна історія навчального закладу налічує чимало сторінок життєвих іспитів та переживань, переважна частина з яких припали на період Великого терору 1936-1937 років.

 

Герой нашої сьогоднішньої розповіді вийшов з простої селянської родини, зумів стати, навіть, директором інституту, однак через наклеп закінчив життя у застінках НКВС. 

---

У другій половині 1950-х років після відомого закритого засідання XX з'їзду КПРС, на якому несподівано для значного числа мешканців великої країни засудили культ особи Йосипа Сталіна, Генеральну прокуратуру СРСР практично засипали тисячами листів одного й того ж змісту: родини репресованих вимагали правди стосовно своїх зниклих родичів.

 

5 квітня 1956 року на ім’я Генерального прокурора СРСР Романа Руденка надійшов лист з Полтави від Анастасії Реут, що мав наступний зміст:

 

«Мій чоловік, Сердюк Іван Васильович, уродженець Чернігівської області, в минулому член партії з 1917 року, директор сільськогосподарського інституту Полтави, був арештований 13-го вересня 1937 року органами НКВС.

З грудня 1937 року мені про нього нічого не відомо…

У мене лишилися діти від Сердюка – дві доньки 1933 та 1935 років і син 1937 року грудня місяця. На питання дітей («де наш тато») відповідь була короткою («тато захворів та помер»).

У теперішній час діти підросли, незабаром закінчать навчання та підуть будувати самостійне життя, а я постаріла. Постало питання сказати дітям правду, а я її не знаю. А сказати її треба обов’язково, щоб потім діти мене не звинувачували у тому, що я їх підвела, не сказавши правду про батька».

 

Історична довідка

 

Про колишнього керівника полтавського сільськогосподарського інституту, який зараз є аграрною академією, відомо не так вже й багато. Згідно з даними архівної справи Центрального архіву Міністерства Державної безпеки СРСР, яка зараз зберігається у архівах СБУ, Іван Васильович Сердюк народився 2 вересня 1886 року у селі Жабничи Чернігівської області у родині селян-середняків (середняки — одна із трьох верств селянства за триступеневою градацією, яку використовували більшовики до завершення суцільної колективізації сільського господарства). Достатній рівень заробітку батьків дозволив тоді молодому чоловіку здобути повноцінну вищу освіту у Ленінградському комуністичному університеті в 1926 році.

 

У протоколі загального зібрання 1-го гуртка 3-річного курсу Петроградського (Ленінградського) університету від 7 квітня 1923 року стосовно характеристики Сердюка записано:

 

«Активний, здатність та посидючість є, відвідуваність хороша. Схильність до роботи: теоретична – немає, організаційна – є, агітаційна – є. Витриманий, виправлений, посидючий».

 

До партії вступив у 1919 році, до цього згідно з документами кримінальної справи належав до есерів (з 1905 року).

 

«З 1905 по 1914 роки я був членом Городянської есерівської партії. З 1920-го працював секретарем Конотопських боротьбистів, які потім злились з КП (б)», - розповів під час допиту чоловік.

 

Директором с/г інституту став у 1932 році.

На момент арешту був одружений на Анастасією (Реут), яка працювала технічним секретарем відділу охорони здоров’я. Подружжя разом з дітьми мешкало по вулиці Лассаля (з 1972 року – Сковороди), 34.

 

Світ не без «добрих» людей

 

У середині 1930-х років жодна з радянських газет не обходилася без доносів, які «викривали» людей, звинувачених у «злочинах», які ті насправді не робили. Відділи управління НКВС були буквально завалені листами-наклепами, які у підсумку зруйнували життя не однієї людини.

 

В історії Івана Сердюка вирішальну роль відіграла пані Ірина Грубрина, яка у 1935 році належала до парторганізації полтавського с/г інституту. Саме тоді вона вперше написала донос, який був адресований керівництву міського відділу НКВС:

 

 

«…директор Полтавського інституту Сердюк Іван Васильович глибоко замаскований ворог народу. Для підтвердження я приведу наступні факти:

1. Приховав своє соціальне походження, постійно писав соцпоходження «селянин», а насправді цей «селянин» - син значного кулака;

2. З 1905 по 1917 роки належав до партії правих есерів…».

 

Після другого подібного листа працівники НКВС викликали жінку на допит у якості свідка. Він відбувся 7 жовтня 1937 року. Тоді вона розповіла, що за два роки до цього при обміні партдокументів прилюдно зробила першу спробу зняти Сердюка з посади директора, яка, щоправда, завершилася безрезультатно – через короткий час його відновили на посаді.

 

 

Однак листи жінки свою темну справу таки зробили – працівники НКВС Полтавської області взялися за чоловіка.

 

«Треба ним серйозно зайнятися»

 

Ще однією частиною справи Сердюка став 8-сторінковий лист такого собі громадянина за прізвищем Бринза, датованого 31 липня 1937 року:

 

«…колишній  чекіст Івашина…говорить «Добре почистили у міськнаркомі троцькистів, а у нашому інституті чомусь (вони) залишилися. Хоч би взяти такого як Сердюка. Він також не більшовик…».

 

Загалом текст вказаного документу витриманий у традиціях тодішніх листів –наклепів: директора звинувачували у всіх можливих гріхах, починаючи у ніби-то поганій роботі їдальні вишу та завершуючи поганим підбором кадрів. На цьому ж аркуші паперу невідомий керівник НКВС ручкою дописав:

 

«Повідомити додатково ГПУ про Сердюка. Треба ним серйозно зайнятися».

 

 

НКВСісти провели обшук помешкання чоловіка 13 вересня 1937 року, після чого Сердюка затримали. Звинувачення традиційне для тих років – «учасник контрреволюційної організації».

 

На першому ж допиті чоловік відкинув всі звинувачення, однак свою справу зробили тривалі нічні допити із застосуванням усіх можливих засобів впливу.

 

Згідно з архівною справою № 2849-с  Сердюка у в’язниці допитували тричі. У підсумку викладач взяв на себе вину стосовно «створення у навчальному закладі націоналістичної організації та вербовки 5 осіб». Серед інших у вказаному переліку вказувався  Тимофій Баберя – помічник директора Полтавського медичного технікуму.

 

 

Саме «розслідування» провели швидко (навіть остаточний протокол зі складеними звинуваченнями не складався), і 27 грудня 1937 року Сердюка та Баберя рішенням Особливої трійки УНКВС по Полтавській області засудили до вищої міри покарання: Баберя розстріляли 29 грудня, а екс-керівника полтавського вишу вже у новому році - 2 січня 1938-го.

 

 

Боротьба за справедливість

 

Розстрільна справа повторила історію подібних документів – майже 20-річне забуття завершилося з розвінчанням культу особистості Сталіна (1956 рік). Тоді ж завдяки листу Антоніни та Анатолія Баберя (діти потерпілого, які у той час мешкали в Москві – прим.автора), який був відправлений 8 квітня, розпочалося повторне розслідування. Тоді ж засвітилися численні неточності під час допитів, а ніби-то визнання «вини» не знайшли документального підтвердження.

 

19 вересня 1956 року постановою Президіуму Полтавського обласного суду справа була закрита через недоведення провини потерпілих. У той же час родинам вбитих видали довідки без справжньої причини смерті (Баберя ніби-то помер від раку печінки у таборі 28 жовтня 1941 року, а Сердюк – від менінгіту 17 березня 1944 року).

 

 

Автор висловлює вдячність адміністратору інформаційно-довідкової зали сектору архівного забезпечення УСБУ в Полтавській області Олені Євдокімовій за допомогу у створенні матеріалу.

 

 

 

Читайте також:

 

Сталінський терор: історія репресованого директора полтавського вишу

 

Олег ДУБИНА,

doa.in.ua

Loading...

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Надіслати запитання
Ваше ім'я

Invalid Input
Email

Invalid Input
Ваше повідомлення

Invalid Input
Останнє з блогу
30.09.2018

Праведники народів світу: історії полтавських героїв

Під час Другої світової війни, коли за переховування осіб єврейської національності німці миттєво позбавляли життя, знаходилися люди, які на свій страх та ризик рятували їх від смерті.

Детальніше>>
26.07.2018

Таємниці вулиць Полтави: Степан Кондратенко

Іменем уродженця Машівського району, який нетривалий час був одним з головних керівників цілого регіону, майже 60 років тому назвали полтавську вулицю.

Детальніше>>
Читати блог