Мої сторінки в соціальних мережах

Новини
25.05.2018

Як «Ліон» у Києві завоював жіночий Кубок Чемпіонів (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Команда Рейнальда Педроса у додатковій 30-хвилинці розгромила німецький «Вольфсбург».

Детальніше>>
22.05.2018

«Ворскла-2018»: кращі миттєвості бронзового сезону (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Полтавці вдруге у своїй історії здобули нагороди національної першості та пробилися до групового турніру Ліги Європи.

Детальніше>>
21.05.2018

Як Київ готується до фіналів Ліги Чемпіонів (ФОТО)

На Хрещатику та НСК «Олімпійський» тривають останні приготування до зіркових матчів.

Детальніше>>
Всі новини

Гітлерівський порядок у дії: історія сумновідомого міського голови Кобеляк

Василь Шкіренко під час німецької окупації райцентру Полтавщини виконував роль голови міста.

 

 

Друга світова війна поділила людство: якщо два десятиліття до цього люди порівняно жили у мирі, то з настанням військового часу цілі родини поділила на тих, хто «підтримував фашистів та їх союзників» (чи працював на них) та тих, хто «боровся проти фашизму».

Не існує жодної країни, де б певна частина місцевих мешканців з тієї чи іншої причини погоджувалася одягати форму загарбників. Україна не виняток – сотні її мешканців стали посібниками німців.

Герой нашої сьогоднішньої розповіді до війни на власній родині відчув силу Радянської каральної системи. Прагнення помсти привело чоловіка на німецький бік, що повністю змінило його долю. Але про все по порядку.

 

Початок

 

Василь Михайлович Шкіренко народився у селі Лелюхівка Новосанжарського району 10 серпня 1905 року (1904, за деякими даними  – прим. автора) у родині селян, яка згодом оселилася у Кобеляках. Мав лише 7 класів освіти.  У 1928 році родина потрапили під репресії (розкуркулення) – батьки втратили права, після чого вирішили виїхати до Новомосковська (теперішня Дніпропетровська область), де у той час проживав Олександр – старший брат героя нашої розповіді.

 

«У 1937 році мої батьки приїхали до Кобеляк, де проживали до 1943 року. У сім років пішов до кобеляцької школи, у якій провчився до 1919 року. З 1924 року почав працювати самостійно у різних організаціях по заготівлі пуху та сільськогосподарської сировини. З 1924 до 1929 року працював у облспоживспілці Полтави», - розповів чоловік під час одного з допитів.

 

 

Початок війни Шкіренко зустрів у Львові, де до цього рік працював на посаді спеціального товарознавця обласної контори  із заготівлі сировини.

Далі евакуація – транзитом через Київ до Полтави по лінії контори заготовсировини, а далі, після захоплення обласного центру Полтавщини, чоловік переїхав на постійне місце проживання у Кобеляки (будинок за тодішньою адресою вулиця Полтавська, 7).

 

Під німецьким чоботом

 

Кобеляки у 1941 році були невеличким за тодішніми мірками районним центром, у якому проживало трішки більше 10 тисяч мешканців, з яких лише 4% (360 осіб) були представниками єврейської національності. Значну роль у кардинальному зменшенні кількості євреїв відіграли «червоний терор» та процес колективізації, який за декілька десятиліть практично не залишив сліду від їхнього впливу на життя райцентру початку сторіччя (у 1897 році місто на 20% було єврейським – прим. автора).

У 1941 році оборонні бої вийшли нетривалими – місцевість обороняли незначні частини 34-ї кавалерійської (командир – Андрій Гречко, майбутній Маршал Радянського Союзу), 47-ї танкової дивізій, а також 1053-й стрілецький полк. До історії ввійшов помилковий підрив Катеринославського мосту, під час якого загинула частина кіннотників на чолі з командиром 142-го кавалерійського полку Петром Павловим.

Того ж дня німецькі війська захопили райцентр і вже ввечері загарбники грабували мешканців, забираючи практично все.

 

«…Особисто бачив, як солдати з офіцерами ходили із квартири до квартири та завантажували до машини все, що підверталося їм під руку.

У дворі, де я проживав, нараховувалося 10 квартир і буквально в усі з них вони заходили, забирали речі, цінності та продукти харчування», - згадує Борислав Карпенко, у той час учень в типографії.

 

Перехід на бік німців

 

Після свого приїзду до Кобеляк, що відбувся 26 вересня 1941 року, Шкіренко майже 5 місяців жив тихим життям, доки у лютому 1942-го його несподівано не викликали до поліції.

 

«Мене тричі викликали до поліції та пропонували вступити на службу до них, однак я їм відмовляв. Натомість у березні мене викликав до себе староста міської управи Тарнавський Юстин Іполитович – пропонував працювати його замісником по Кобеляках. Спочатку я не погоджувався, але потім змінив свою думку».

 

На вказаній посаді чоловік пропрацював до жовтня 1942 року, доки його не підвищили до керівника міськуправи, а Тарнавський став головою району.

 

Завдання

 

За словами Шкіренка, німецьке керівництво ставило перед ним наступні завдання:

- забезпечення хлібом (та картками на них) мешканців Кобеляк;

- ремонт зруйнованих будівель, тротуарів та доріг райцентру;

- забезпечення транспортом з міських ресурсів привезення деревини та цегли (для ремонту будівель);

- облік населення;

- оформлення сповіщень для осіб, яких мають відправити на роботи до Німеччини (з особистим підписом Шкіренка);

- оформлення сповіщень особам, які мали здати свою худобу для потреб німецької армії.

 

 

«Окрім цього я підписував оголошення, які розвішувалися по Кобеляках. Вони стосувалися санітарії та забезпечення картками на хліб німецьких військ. Якщо був потрібний народ на будь-яку роботу - я давав вказівку секретарю (Якову Байбарі – прим.автора) щодо виписки сповіщень про явку на роботу», - розповідав чоловік. 

 

У разі невиконання наказу на мешканців міста очікувала смерть, про що після війни згадував кобеляччанин Іван Диния:

 

«По місту розвішувалися накази, якими вимагалося бездоганне дотримання німецького порядку. У тексті була вказівка, що той, хто буде виступати проти встановленого порядку німцями, має бути розстріляний».

 

Характер роботи

 

За словами очевидців, Шкіренко як тільки прийшов до влади повернув собі землю, яку забрали у його родини в період розкуркулення.

 

Розповідав Федір Дробітько, який під час окупації працював при міськуправі:

 

«Після початку окупації німцями Кобеляк Шкіренко, який невідомо звідкіля прибув, забрав своє господарство, конфісковане при Радянській владі…

З бажанням виконував поставлені перед ним завдання. За його наказу були забрані влітку 1942 року корови у громадян Величко та Сиско, ім’я якого не пам’ятаю, що проживав по вулиці Ярмарковій. Його (Сиско) самого вбили на фронті у боротьбі з німцями. За весь період окупації у населення було забрано приблизно 250 голів худоби».

 

Порядок приписки

 

Особа, яка виявила бажання оселитися у Кобеляках (чи повернутися додому) під час німецької окупації спершу мала отримати спеціальну довідку, у якій зазначалося, що людина (чи члени родини) дійсно проживали (чи проживають) раніше у місті. З нею треба було піти до міськуправи, де й отримувалася довідка на проживання.

 

Міська управа виписувала дозволи на право проживання до вересня 1942 року (періоду встановлення так званої громадської німецької влади – прим.автора). Тоді ж запрацювала біржа праці, до міста прибула жандармерія та інші німецькі організації, а припискою почав займатися паспортний стіл.

 

Репресії

 

Одна з найпам’ятніших історій, участь Шкіренка у якій після війни довело слідство, відбулася у серпня 1942 року. Головними дійовими особами стали Борис та Микита Деренки – військові Червоної Армії, які втекли від німців та намагалися отримати документи на поселення у Кобеляках.

 

 

«Можливо, вони до мене і зверталися, але я зараз не пам’ятаю точно, тому що населення міста нараховувалося до 7000 осіб…тому всіх тих, хто звертався до мене для отримання дозволу, я зараз згадати не можу», - розповів після одного з допитів у 1946 році екс-голова райцентру.

 

Насправді військовополонені так і не отримали бажаних документів, а опинилися у жандармерії.

 

Ольга Деренченко (різноробоча артілю «Зоря»):

 

«…він (Шкіренко) кудись вийшов з кабінету, привів із собою поліцейських та арештував Деренок. Їх під конвоєм відправили до поліції Кобеляк, а поряд йшов Шкіренко. Що сталося з чоловіками далі, я не знаю, тому що пішла до себе додому».

 

Вже після завершення окупації один з потерпілих, Борис Деренко, розповідав:

 

«1 серпня 1942 року ми разом з братом прибули з німецького полону і на другий день пішли до міської управи за дозволом на право прописки та мешкання у Кобеляках. Шкіренко за моєї присутності взяв слухавку телефону та подзвонив до поліції. Він нас залишив у приміщенні, а сам вийшов на подвір’я.

Через 5-8 хвилин він прийшов з двома поліцейськими…За гратами ми знаходилися майже 2 тижні. За цей час нас неодноразово допитували та били під час допитів.

Згодом випустили на волю, але через 5-6 днів знову арештували.

…Нас тоді зібралося 10 осіб, і через 30-40 хвилин всіх погнали під конвоєм на станцію Кобеляки, а слідом на бричці їхав Шкіренко. Всіх нас погрузили у товарні вагони та відправили на роботи до Німеччини».

 

Приблизно у той же період (серпень 1942 року) за наказом Шкіренка був арештований Семен Бутенко за те, що його донька ховалася від поїздки до Німеччини.

 

«Доньку я не віддав, а відправив у село, за що Шкіренко посадив мене до поліції. Там я відсидів 3 доби, доки до відділку не прийшла донька…», - розповідав постраждалий.

 

Розстріл Богданова

 

Із допиту Марії Богданової, домогосподарки з Кобеляк, який відбувся 22 березня 1947 року:

 

«1 травня 1943 року ввечері поліцейські, прізвища та ім’я яких не пам’ятаю, оточили наш будинок та арештували в квартирі мого сина Богданова Олександра Олександровича та доставили у райполіцію, а на другий день перевили до жандармерії, куди незабаром прийшли Гебіткомісар (Герман) та перекладач. Пізніше, через 20-30 хвилин, за моєї присутності до жандармерії прибув староста Кобеляцької райуправи Шкіренко. Після його прибуття мого сина відправили до автомашини та відвезли на Ярмаркову площу, де й розстріляли. Яку саме роль Шкіренко відіграв у вбивстві мого сина, мені невідомо».

 

Відправка на роботу

 

Згідно з випискою із Акту Кобеляцької районної комісії від 15 лютого 1944 року «Про злочини німецько-фашистських загарбників та їх союзників у Кобеляцькому районі…», на каторжні роботи до Німеччині за час окупації загалом було відправлено 409 мешканців міста (152 чоловіка та 257 жінок).

 

 

«…літом 1942 року приблизно у червні я дійсно супроводжував разом з поліцейськими групу радянських громадян, приблизно 60 мешканців Кобеляк, до станції Кобеляки для відправки до Німеччини. Це була перша партія, 50% якої були добровольцями. Це я зараз пам’ятаю, тому що разом зі мною їхала Червоненко Євгенія Семенівна, яка поїхала до Німеччини добровільно у якості перекладача…

У чому полягала моя участь у відправці молоді? Я, як староста міської управи, виписував та підписував сповіщення мешканцям міста, які мали б пройти медичну комісію. До цього я надавав транспорт для привозу осіб до станції Кобеляки, які направлялися далі до Німеччини. До мене у кабінет заходили мешканці міста та прохали не відправляти їх (до Німеччини), але я їм відповідав, що це не в моїй компетенції. Їхні прохання міг задовольнити лише староста райуправи  Тарнавський. З квітня 1942 по вересень 1943 року особисто мною відправлено на каторжні роботи близько 100 мешканців Кобеляк», - розповідав Шкіренко.

 

За словами тодішнього керівника міста, велика кількість кобеляччан пред’являли довідки про хвороби, що надавало їм право не їхати на захід. Щоправда, у переважній більшості випадків людям це не допомагало.

 

«…я пред’явила довідку про хворобу моєї матері, однак староста Шкіренко її забрав, розірвав та наказав проходити медичну комісію. За відмову він мені погрожував розстрілом…», - згадувала Анна Кисиль, яка у той час працювала статистом у МТС (машинно-тракторній станції).

 

Післявоєнне розслідування встановило, що Шкіренко весною 1943 року біля міської школи №2 виступав перед молоддю, яку відправляли до Німеччині, щоправда сам чоловік під час допитів це категорично заперечував.

 

Забирання худоби

 

«Особисто я не забирав худобу у населення, її забирали за моїм розпорядженням. За період окупації забрали для німців приблизно 25-30 голів великої рогатої худоби», - зізнавався Шкіренко.

 

У свою чергу слідство вказує, що справжні цифри інші – до 200 голів.

Якщо ж говорити про поставленні завдання, то керівництво міста отримувало щоквартальний план від земельної райуправи. У документі вказувалося, що за три місяці слід було здати на потреби німецької армії приблизно 4-5 голів великої рогатої худоби. 

 

Примусова праця

 

Приблизно у травні 1942 року місцеве населення вперше масово у примусовому порядку мобілізували на роботи. Мова йшла про ремонт ґрунтових доріг у межах райцентру. Відповідне розпорядження підписав особисто Шкіренко.

 

«…на інші роботи по ремонту та очистці доріг населення мною не викликалось. Я особисто виділяв мешканців міста … для супроводу худобу. Весною 1943 року за моїм розпорядженням виділялися люди на будівництво оборонних споруд для німецької армії, по 50-60 осіб кожного дня. Вказана праця тривала 1,5 місяця, оборонні споруди будувалися за містом».

 

Нові назви вулиць та вшанування жертв Голодомору

 

Німецька влада на місцях намагалася покращити відношення до себе. Наприклад, у Кобеляках під час окупації з’явилися вулиці, які напевно, не можливо було б побачити у радянський час - Петра Конашевича-Сагайдачного (тепер носить назву Володимира Короленка – прим. автора), Івана Мазепи (зараз Раїси Кириченко – прим. автора), Симона Петлюри та Генріха Гіммлера (Рейхсфюрер СС - прим.автора).

 

 

Також німці намагалися «зіграти» на темі Голодомору 1932-1933 років, спогади про який були ще свіжими в душах людей. У неділю, 13 вересня 1942 року, біля братської могили померлих від голоду, яка зараз знаходиться на міському цвинтарі, вперше відбулася панахида за померлими.

 

«…об 11-й годині у Кобеляках на кладовищі біля братської могили - пам’ятника відбудеться збір населення та буде відправлена панахида по померлих від голоду, до якого призвели більшовики, щоб насильно загнати селян у колгоспи та знищити українців. Міська управа доводить до населення міста Кобеляки і його околиць та закликає все населення прибути на збори та на відправу панахиди», - йшлося у тексті оголошення, яке розвісили на вулицях райцентру за три дні до проведення заходу.

 

Приблизно у той же час на могильному хресті з’явився перший напис, про який тривалий час було нічого не відомо. Причина банальна - радянська влада після звільнення міста напис знищила:

 

«На вічну пам'ять тим, хто загинули у 1932-1933 років від голоду.

Щоб насильно загнати селян у колгоспи та знищити українців, більшовики заморили голодом у Кобеляцькому району 13028 осіб, з яких:

- чоловіків – 4576;

- жінок – 3341;

- дітей – 5711».

 

Втеча

 

Приблизно 12-13 вересня 1943 року староста Кобеляцької райуправи Юстин Тарнавський викликав до себе всіх сільських старост району та попередив, що всі мають в обов’язковому порядку евакуюватися до німецького тилу. В іншому випадку – розстріл.

 

«…буде розстріляний німцями, а якщо залишиться, то вбитий як тільки прийде Червона Армія. Тому. аби врятуватися, я вирішив евакуюватися до німецького тилу», - розповідав Шкіренко.

 

Разом з ним на захід відправилися директор кобеляцького маслозаводу Григорій Опришко, завідуючий районною земельною управою Василь Єщенко, завхоз райуправи Василь Огирь та ще декілька людей, які працювали на окупаційну владу.

 

З ними Шкіренко доїхав до Дніпра, після цього німці забрали у людей візки, а їх паромом переправили на правий берег річки. Далі був шлях на Кам’янець – Подільський.

 

«Приблизно у перших числах листопада 1943 року ми з родиною прибули у Летичів, де я з’явився на біржі праці, аби отримати хоча б якусь роботу. Мене відправили до міста Деражня, посада – вагар при заготівлі зерна. Там я пропрацював до 9 лютого 1944 року, після чого кинув роботу, взяв родину та переїхав до Слобідку-Шелехівську, аби ухилитися від відправки до німецького тилу».

 

Червона Армія

 

Шкіренко знаходився у селі до часу його визволення від німців (25 березня 1944 року) і вже через 3 дні був мобілізований до Червоної Армії.

 

 

За час служби, яка тривала 512 днів (з 29 березня 1944 року по 23 серпня 1945 року), чоловік отримав три поранення (одне з яких важке) та зарекомендував себе лише з найкращого боку, про що свідчать численні нагороди та грамоти:

- орден Червоного Прапора (17.5.1945 року);

- знак «Відмінний кулеметник» (16.9.1944);

- нагорода «За перемогу над Німеччиною»;

- вдячності за оволодіння Бреслау (7.5.1945), взяття у складі 1-го Українського фронту міст Броди (18.7.44), Рава-Руська та Володимир-Волинський (20.7.44), форсування річок Вісла (18.8.44) та Одер (11.2.45), взяття Шпротава (Польща, 14.2.45) та Жари (Польща, 15.2.45).

 

 

Окрім цього герой нашої розповіді дослужився до командира кулеметного взводу.

 

 

Слідство

 

Постанову на арешт Василя Шкіренка виписав 24 червня 1947 року старший уповноважений 4-го відділу УМДБ Полтавської області капітан Уральський. У той час екс-бургоміст Кобеляк проживав у селі Антоніна Антонівського району Кам’янець-Подільської (нині Хмельницької) області, де керував районним пунктом заготівсировини.

 

 

19 липня того ж року чоловіка арештували. Згодом його відправили до в’язниці Полтави, куди він прибув 24 листопада. Закрите судове засідання Військового трибуналу МВС Полтавської області, на якому головував капітан держбезпеки Ямпольський, відбулося 7 грудня. За його підсумками Шкіренка засудили за статтею 51-1 «А» Кримінального кодексу УРСР («зрада Батьківщини») та відповідно до Наказу Президії Верховної ради СРСР від 19 квітня 1943 року («Про заходи покарання для німецько-фашистських лиходіїв, винних у вбивствах і катуваннях радянського цивільного населення…») на 15 років заслання каторжних робіт, поразкою у правах на 5 років та конфіскацією майна.

 

 

Подальша доля

 

Вже після смерті Йосипа Сталіна, у 1955 році, справу переглянули - з неї викинули другу частину звинувачення через не доведення участі Шкіренка у важких злочинах (вбивствах, тортурах тощо) та скоротили термін ув’язнення, яке чоловік відбував у Воркуті, до 7 років. В зв’язку з тим, що вказаний термін сплив за три роки до цього, 18 травня колишнього керівника Кобеляк звільнили з-під варти. Чоловік повернувся до родини (разом з дружиною Єлизаветою вони виховували доньку Антоніну та сина Михайла) у село Антоніни Хмельницької області, де доживав своє життя.

 

 

27 серпня 1993 року працівники Управління Служби безпеки України визнали Василя Михайловича Шкіренка «обгрунтовано засудженим по вказаній кримінальній справі».

 

Автор висловлює вдячність адміністратору інформаційно-довідкової зали сектору архівного забезпечення УСБУ в Полтавській області Олені Євдокімовій за допомогу у створенні матеріалу.

 

Також читайте:

 

Німецька окупація Кобеляк: «українська» печатка, отруєні діти та сотні смертей (частина І)

Німецька окупація Кобеляк: «українська» печатка, отруєні діти та сотні смертей (частина ІІ)

Кобеляки – 1942: трагічні сторінки історії єврейства (частина 1)

Кобеляки – 1942: трагічні сторінки історії єврейства (частина 2)

 

Олег ДУБИНА,

doa.in.ua

Loading...

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Надіслати запитання
Ваше ім'я

Invalid Input
Email

Invalid Input
Ваше повідомлення

Invalid Input
Останнє з блогу
14.05.2018

Нашивки, зброя та українці: як під час окупації Полтави працювала нацистська поліція

З приходом Третього Рейху у 1941 році вулиці міста почали патрулювати служники німецької допоміжної поліції.

Детальніше>>
25.03.2018

Сталін, війна та розповіді: про що писала найвідоміша газета Кобеляк 74 роки тому

Кобеляцький «Колос», який наступного року відзначатиме сторіччя з дня заснування, у 1944 році мав назву «Переможець».

Детальніше>>
Читати блог