Мої сторінки в соціальних мережах

Новини
18.07.2018

Як «Ворскла» програла чернігівській «Десні» (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Перемогу гостям приніс влучний удар Олександра Філіппова.

Детальніше>>
14.07.2018

Як «Ворскла» отримала бронзові нагороди чемпіонату України (ФОТОРЕПОРТАЖ)

У Міському будинку культури Полтави відбулося урочисте нагородження команди Василя Сачка.

Детальніше>>
14.07.2018

Міська рада Полтави нагородить грошима персонал «Ворскли»

Близько 1 млн 500 тис гривень на майбутній сесії міської ради мають виділити на преміювання персоналу клубу.

Детальніше>>
Всі новини

Трагедії Полтави: Гришкин (Гришків) ліс

На території однойменного лісового масиву понад 75 років тому сталися чи не найжахливіші події у житті обласного центру.

 

 

 

«Війна - це коли за інтереси інших гинуть абсолютно безвинні люди».

(Вінстон Черчилль, державний діяч Великої Британії)

 

Західна частина обласного центру Полтави у давні часи була вкрита лісовим масивом. З початком будівництва мікрорайону Половки, який заснували у 1970-х роках, значну кількість дерев вирубали, а на їхньому місці з’явилися житлові будинки.

Сьогодні від колись величезного масиву залишився лише невеличкий за мірками міста зелений «острівець» під назвою Гришкин ліс (правильна назва Гришків ліс - прим.автора)

 

 

 Вже три десятиліття гостей цієї землі, які заходять до лісу з боку вулиці Чорнухинської, зустрічають меморіальні плити, на одній з яких є напис:

 

«Перехожий, зупинися!

Вшануй хвилиною мовчання священну пам'ять більше двох тисяч радянських громадян, розстріляних фашистськими загарбниками під час тимчасової окупації Полтавщини в 1941-1943 роках».

 

За цими простими на перший погляд словами ховається історія загибелі не тільки радянських військових, полонених, а й людей, що лікувалися у місцевій психіатричній лікарні, яка тепер має назву Полтавська обласна психіатрична клінічна лікарня імені Олександра Мальцева.

 

 

Саме про історію останніх, яку вдалося відновити за допомогою архівних документів Галузевого відділу Служби безпеки України, і піде розмова у цьому матеріалі.

 

Німецьке розслідування

 

У 1972 році в земельному суді німецького міста Дюссельдорф проходив процес по справі колишніх службовців зондеркоманди «4б» Фольгимлера та Райхерта, яких звинувачували у масових розстрілах громадян на тимчасовій окупованій території України та, зокрема, у знищенні в 1941-1942 роках хворих, які знаходилися на лікуванні в Полтавській психіатричній лікарні.

 

 

Німці звернулися до СРСР по допомогу і після деякого обговорення керівництво КДБ вирішило допомогти, розпочавши очищати від пилу свої старі архіви та справи, а також проводити додаткові допити тих, хто залишився в живих.

 

 

«..у зв’язку з цим спецвідділом КДБ…запропоновано зібрати додаткові докази, які будуть сприяти викриттю звинувачених у вчиненні злочинів.

Наряду з іншими діями запропоновано встановити та допитати судмедекспертів Журавлеву та інших, які брали участь в ексгумації трупів на узліссі Гришківного лісу біля села Пушкарівка Полтавського району та підписаний про це акт 12 листопада 1943 року», - йшлося у повідомленні Управління КДБ Полтавської області.

 

Сторінки історії

 

Теперішню Полтавську обласну психіатричну клінічну лікарню заснували у 1803 році в районі Шведської могили. Розпочалося все з невеличкого приміщення. Догляду за хворими як такого не було – все зводилось у переважній мірі лише до фізичного обмеження.

 

 

 «После учреждения в 1802 году Полтавской губернии был открыт Приказ общественного призрения.

1 июня 1803 года, согласно распоряжения гражданского губернатора А. Б. Солнцева, Приказу были переданы психически больные в количестве семи человек «с принадлежащими на содержание оных 15 рублями денег и на записку сих зашнурною книгою.

Ранее психические больные находились в ведении полтавского городничего.

4 мая 1805 года Малороссийский генерал-губернатор кн. Куракин определил штаты для Полтавского дома умалишенных.

В нём предполагалось содержать 20 больных («13 смирных... и 7 злых»).

Уход за больным возлагался на 2 «приставников», 2 «приставниц», повариху и дворника».

(Валентин Милявский. Главы из истории Полтавской психиатрической больницы).

 

У 1870 р. постійна медична комісія при Полтавській губернській земській управі розробила проект спорудження нової психіатричної лікарні, щоправда, до кінця його не доробила – вплинув брак коштів.  Знову до питання повернулися лише через 12 років: новий план передбачав будівництво трьох двоповерхових корпусів на 50 ліжок кожний. Всі роботи завершили у 1886 р.

 

Той рік став знаковим в історії лікарні також через призначення на посаду головного лікарня Олександра Мальцева (1855— 1926) – випускника Петербурзької медико-хірургічної академії. Всі 40 років своєї роботи лікар відігравав величезну роль в історії лікувального закладу, через що у 1987 році лікарні присвоїли ім’я Мальцева.

У 1940 році лікарня одночасно могла вмістити до 1150 хворих, а через рік - вже 1169 (койко-місць нараховувалось 1250). Керував закладом лікар – психіатр Олександр Іванович Крапівкін.

 

 

Евакогоспіталь

 

Через місяць після нападу німецько-фашистських військ на Україну на території психічної лікарні створили військовий госпіталь для поранених радянських бійців, який ввійшов до історії під номером 3398. Його начальником став вже вказаний раніше Олександр Крапівкін.

 

 

У вересня 1941 року фронт швидко наближався до Полтави, тому військовим керівництвом Червоної Армії було прийнято рішення перемістити госпіталь до Лежнево (теперішня Іванівська область Російської Федерації – прим. автора) разом зі значною кількістю лікарів та медсестер психлікарні. У тамтешній школі лікувальний заклад проіснував до 1947 року, причому лише у перші два роки він приймав поранених радянських бійців. Починаючи з 1943-го будівлю школи обнесли колючим дротом, а на поверхах постійно чергували «часові». Причиною стало лікування тут військовополонених, найвідомішим з яких був фельдмаршал Фрідріх Паулюс, якого під конвоєм привозили з спецтабору.

 

Фото - maps.yandex.ua

 

А ось саму психіатричну лікарню ніхто і не думав евакуювати. Новим керівником закладу (Крапівкін евакуювався разом з госпіталем – прим. автора) став лікар – терапевт Анна Леонтіївна Довгань - уродженка хутору Писаренки Решетилівського району.

 

«Новий порядок» у дії

 

Сумновідома нацистська програма умертвіння «Т-4» (нім. Aktion Tiergartenstraße 4) передбачала стерилізацію та фізичне знищення «осіб з психічними розладами та інвалідів». Для виконання вказаної програми, а також знищення євреїв, партійних працівників Комуністичної партії СРСР, партизан, циган та свідків Єгови німці у власному тилу створили спеціальні оперативні групи, які вирізнялися кривавою жорстокістю та підчинялися напряму вермахту.

 

На Полтавщині у вересні 1941-го «працювали» частини спецгрупи C, на рахунку яких вже були масові вбивства євреїв у Бабиному Яру, хворих у лікарнях Києва, Дніпропетровська, Вінниці та Харкові.

На перших порах окупанти не чіпляли лікарню Полтави, але й підтримувати заклад бажання не було.

 

Антоніна Марченко (завідувачка чоловічим відділенням Полтавської психіатричної лікарні 1941-1943 р.):

 

«З перших днів окупації лікарня була повністю знята з продовольчого та майнового забезпечення, а також припинилося забезпечення медикаментами. Німцями реквізувалася цінна апаратура, м’який та жорсткий інвентар, медикаменти та медичні інструменти, що належали лікарні, у результаті чого різко збільшилась смертність – у день помирало близько 10 осіб, з’явилися голодні набряки, припинилась активна терапія по лікарні, бо хворі дуже погано харчувались.

Лікарями було поставлено питання перед директором Довгань стосовно покращення харчування хворих. Мені невідомо їздила вона до медичного відділу при міськуправі чи ні, однак незабаром Довгань заявила нам, що німці харчування відпускати не будуть, а саму лікарню у Полтаві ліквідують…».

 

Анна Довгань (завідувачка лікарнею у 1941-1942 р.):

 

«До початку минулої війни я працювала лікарем – терапевтом у Полтавській психлікарні. Після її початку головний лікар закладу та абсолютна більшість молодих лікарів були мобілізовані до Радянської Армії. Ледве не через два тижні після початку війни мене призначили головним лікарем та директором психлікарні. До того часу у лікарні було приблизно 2 тисячі хворих…

Коли мешканці Полтави почали евакуюватися у зв’язку з наступом німецьких військ, кількість хворих у нашій лікарні зменшилась, тому що люди, які евакуювалися, забирали своїх хворих родичів. Звісно, тих, яких можна було забрати.

При лікарні знаходилось велике підсобне господарство, на базі якого значна кількість хворих лікувалася трудотерапією. Ну й, звісно, вся продукція господарства надходила на потреби лікарні.

Через тиждень-два після приходу німецьких військ підсобне господарство реквізували (забрали – прим. автора). Забрали німці і наявні у лікарні запаси продовольства.

У зв’язку зі становищем я звернулася у Полтавську міську управу до гебітсарцту (головного лікаря міської управи) – доктора Добровольського…Він порадив «якось викручуватися своїм коштом, а там буде видно».

 

«Йди, голубонько, і не приставай…»

 

Навряд чи можна було сподіватися на те, що німці забудуть про хворих психіатричної лікарні. Як не було шансів врятуватися хворим у Києві, де німці та їхні прибічники розстріляли понад 700 душевно хворих осіб, так і не було надій на порятунок у Полтаві.

 

Олександр Касьяненко (під час окупації завідувач відділень лікарні):

 

«У кінці жовтня 1941 року директор лікарні Довгань зібрала всіх лікарів на нараду та повідомила, що німці запропонували залишити у лікарні 300 хворих, а інших підготувати на евакуацію до Харкова через те, що нібито військовим частинам потрібні приміщення.

Завідувач відділенням запропонував скласти два списки: один – на тих, хто залишається, а інший на тих, кого слід евакуювати. Залишені мали бути пристосовані до праці та мати надію на повне одужання, всіх інших мали евакуювати. Був вказаний день евакуації і до 7-ї години ранку хворі повинні бути вже підготовлені.

До підготовки входило переодягання хворих у старий зношений одяг, а неспокійним (психічно збудженим) треба було провести впорскування скополаміну з морфієм з ціллю їх заспокоїти. Термін для підготовки був даний два дні, окрім вказаного жодних інших…».

 

 

За словами працівників лікарні, які пережили війну, у день першого вивозу, який за деякими даними відбувся 30 жовтня 1941 року, Довгань ходила по відділеннях та наказувала робити уколи всім збудженим хворим.

 

 

Антоніна Марченко:

 

«Близько 8-ї години ранку на територію психічної лікарні прибуло декілька критих чорного кольору автомобілів з німецькими солдатами та офіцерами. Була дано розпорядження виводити та вантажити хворих у машини. Деякі хворі кричали та чинили опір. Таких хворих німці брали за руки та ноги та кидали до автомобілів. У навантажені до межі машини, кузов яких був закритий  брезентом, сідали по два озброєні солдати. Через 30 хвилин машини поверталися назад.

При завантаженні хворих у машини німецькому офіцеру запропонували списки хворих, призначених, як нам було сказано, для Харкова, а також був запропонований персонал для супроводу. На це офіцер лише розсміявся («Ми їх без списків здамо, супроводжувати будуть солдати»).

… велика кількість медперсоналу плакала, і навіть були знепритомнення, бо після перших відправлень машин багатьом стали зрозумілі справжні цілі вивезення.

Слід відзначити, що з вивезених 700 осіб хворих 20% мали надію на покращення самопочуття, і навіть повне одужання при належному лікуванні».

 

Анна Довгань:

 

«Коли стало точно відомо про те, що хворих повезли не у Харків? Не можу сказати точно. Чи я намагалася отримати роз’яснення у доктора Добровольського? Офіційної відповіді, звісно, отримати не могла. Коли розпочалися ширитися розмови (у лікарні – прим. автора) про фізичне знищення хворих, я запитала про їхню правдивість у Добровольського.

Він засміявся, поплескав мене по плечу та сказав: «Йди, голубонько, і не приставай. Такі розмови – маячна божевільного».

 

Через деякий час з харківської психлікарні стали приїздити близькі хворих, які запитували чи не приїздили з Харкова їхні родичі. Персонал лікарні нашої говорив, що, навпаки, своїх відправили до Харкова. Після цього серед персоналу, таємно, почали ходили чутки, що хворих німці розстріляли.

 

За різними даними, наприкінці 1941-го німці розстріляли від 585 до 700 хворих.

 

Плач, крики хворих та брань німців

 

Звільнені від хворих будівлі пустували недовго. У колишньому клубі німці влаштували конюшню. Військові – зв’язківці, начальником яких був офіцер за прізвищем Циммерман, займали декілька будинків, а інші пустували.

Місцеві мешканці після війни говорили, що на території лікарні окупанти створили будинок розпусти для німців. У той же час завідувачка лікарнею Анна Довгань під час допиту у 1972-у році все це заперечувала.

 

«Жодного санаторію на території лікарні організовано не було», - запевняла жінка.

 

Вдруге німецька окупаційна влада нагадала про себе у липні 1942 року, коли стали вимагали надати списки хворих, які залишилися на лікуванні. Їх представників цікавив характер хвороби та їхня давність.

 

 

Навіть більше, німці створили спеціальну комісію на чолі з німецьким лікарем Фольгимлером, яка слідкувала за виконанням наказу. Незважаючи на небезпеку, лікарям вдалося врятувати більше 60 хворих, вказуючи неправильні дані у документах та виписуючи хворих.

 

На той час у закладі залишилося лише два відділення – чоловіче (завідувачка – Антоніна Марченко, 90 осіб) та жіноче (Олександр Касьяненко, 120 осіб).

 

Гавриїл Яковлев (фельдшер):

 

«За день до вивозу засідала комісія для відбору хворих на вивіз. До неї входили німецькі офіцери, директор Довгань, а також завідувачі відділень Антоніна Марченко (чоловічий відбір) та Олександр Касьяненко (жіночий відбір). Також брала участь лікар Ілюшенкова.

При відборі хворих у чоловічому відділі Марченко захищала хворих свого відділу, у результаті чого призначили на вивіз лише 30 чоловік з 70-и.

У жіночому відділі Касьяненко давав правильні діагнози – вивезли ледве не всіх хворих та навіть тих, хто лише нещодавно потрапив до лікарні.

…години через півтори після уколів до першого відділення приїхав вантажний автомобіль чорного кольору, критий брезентом, з якого вийшли два солдати з гвинтівками та офіцер. Марченко наказала мені виводити підготовлених хворих, і я та санітари під руки вивели людей, які знаходилися без свідомості після уколів, та саджали їх у машину.

Під час завантаження людей підійшла мати одного з хворих та благала віддати її сина, але німці її грубо відштовхнули.

Яка була ціль уколів? Паралізувати хворих у їхніх фізичних рухах, аби легше було кидати у машини, бо після такого уколу хворий знаходився без свідомості та не реагував на зовнішній вплив. На практиці лікування психічних хворих сумішшю скополаміну з морфієм застосовувалось дуже часто. При введенні більше одного грама суміші вона отруює організм людини, вона помирає».

 

Чутки про те, що хворих у 1941 році насправді вбили поширилися містом: під час другого вивозу родичі ще живих людей прийшли забрати своїх близьких, але лікарня була оточена німецькими солдатами, які були озброєнні пістолетами — вони нікого не пропускали у відділення. Родичі кидалися до рідних, але німці їх били. За словами очевидців, у дворі лікарні була жахлива картина: плач родичів та медперсоналу, крики хворих та брань німців.

 

Того дня до Гришківного лісу загалом вивезли 135 осіб.

 

Подальша доля

 

21 вересня 1943 року німці спалили всі будівлі лікарні, за виключенням двох невеликих. У останній момент лікарям та хворим вдалося втекти та врятуватися.

 

 

Після приходу Червоної армії до Полтави розпочалося розслідування звірств, а також були розкопані місця поховань загиблих.

 

«11 та 12 листопада 1943 року на основі спеціальної постанови УНКВС експертна комісія у складі полтавського обласного судово-медичного експерта – лікаря Галицина та завідуючого 1-ю поліклінікою Полтави – лікаря Березина, лісника Розсошенсього лісництва Зірки, представника від УНКВС Тимофеєва, з допомогою колгоспників села Пушкарівка було проведено розкопки та дослідження загальної могили в узліссі Гришківного лісу.

Була розкопана площа землі до 90 кв.м. На глибині близько 1 метру була знайдена велика кількість трупів у напівзотлілому одязі, що лежали тісно один біля іншого, один на одному у декілька ярусів. У всіх відритих знайдені вогнепальні поранення черепів, одягнені у вільному одязі, деякі у військові шинелі», - йшлося у акті судово-медичної експертизи.

 

 

Переважу більшість лікарів та поліцаїв, які були звинувачені у співпраці з німцями, спіймали. Наприклад, у жовтні 1943 року Олександру Касьяненку, який змінив Довгань у кріслі головного лікаря у лютому 1943 року, та фельдшеру Гавриїлу Яковлеву присудили, відповідно, 15 та 10 років таборів. Перший помер у 1962 році, а останній - незабаром після отримання волі.

 

Саму ж Анну Довгань знайшли на Львівщині у 1945 році. Через 6 днів після офіційного завершення Другої світової війни, військовий трибунал НКВС Полтавської області присудив жінці 15 років таборів. На волю екс - керівник лікарні вийшла достроково після прийняття так званої «береївської амністії» (27 березня 1953-го). Однак це був ще не кінець. Працівники КДБ знову повернулися до минулого Довгань у 1972 році, коли разом з працівниками суду ФРН допитали жінку у зв’язку з власним розслідуванням справи учасників розстрілів у Полтаві.

 

 

Спіймали також з десяток полтавців, які безпосередньо брали учать у розстрілах. Поліцейського на прізвище Солодовник розстріляли, а іншим дали великі терміни ув’язнення.

 

Влітку 1947 року до Полтави почали повертатися працівники евакогоспіталю №3398 на чолі з довоєнним керівником психлікарні Олександром Крапівкіним. Він знову очолив лікарню.  Крапівкін – автор великої кількості різноманітних наукових робіт стосовно лікування психіатричних хвороб, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, званням заслуженого лікаря УССР тощо.

 

------------------

Видатний італійський філософ та літератор Цицерон колись сказав: «Історія – це свідок часів, світило істини, життя та пам’яті, учителька життя, вісниця старовини…». Звісно, можна по-різному ставитися до періоду радянської влади та Другої світової війни, однак ніколи не потрібно забувати невинних жертв війни, аби кулі та ножі більше ніколи не обривали людське життя, прожити яке можливо лише раз…

 

Автор висловлює вдячність адміністратору інформаційно-довідкової зали сектору архівного забезпечення УСБУ в Полтавській області Олені Євдокімовій за допомогу у створенні матеріалу.

 

Читайте також:

 

Нашивки, зброя та українці: як під час окупації Полтави працювала нацистська поліція

 

Гітлерівський порядок у дії: історія сумновідомого міського голови Кобеляк

 

По той бік війни: історія полтавця, який 70 років тому воював на боці нацистів

 

Історія майора, якого підірвали разом з Кобеляцьким мостом у 1941 році

 

Олег ДУБИНА,

doa.in.ua

Loading...

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Надіслати запитання
Ваше ім'я

Invalid Input
Email

Invalid Input
Ваше повідомлення

Invalid Input
Останнє з блогу
28.06.2018

Погляд через об’єктив: ФК «Полтава»

За майже 11 років свого існування полтавцям вдалося пройти шлях від Другої до Прем’єр – ліги, так і не взявши старт у останній.

Детальніше>>
27.06.2018

Трагедії Полтави: Гришкин (Гришків) ліс

На території однойменного лісового масиву понад 75 років тому сталися чи не найжахливіші події у житті обласного центру.

Детальніше>>
Читати блог