Мої сторінки в соціальних мережах

Новини
20.09.2018

Перший груповий турнір Ліги Європи для «Ворскли»: як це було (ФОТО)

7 років тому полтавська команда під керівництвом Миколи Павлова вперше зуміла кваліфікуватися до головного етапу європейського турніру.

Детальніше>>
19.09.2018

У Львові розпочався 25 Book Forum (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Традиційний форум видавців триватиме з 19 по 23 вересня.

Детальніше>>
15.09.2018

У Полтаві відкрився Міжнародний фестиваль «КіноДок» (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Другий за ліком кінофестиваль документального патріотичного кіно триватиме два дні.

Детальніше>>
Всі новини

Таємниці вулиць Полтави: Степан Кондратенко

Іменем уродженця Машівського району, який нетривалий час був одним з головних керівників цілого регіону, майже 60 років тому назвали полтавську вулицю.

 

 

У жовтні наступного, 2019 року, має виповнитись півстоліття з дня урочистого відкриття на місці старого міського кладовища Полтави та німецького концтабору, що знаходився поруч, Меморіального комплексу Солдатської Слави.

 

На території теперішнього міського цвинтаря, пов’язаного з Другою світовою війною, після наказу згори у 1969 році перепоховали останки найвідоміших постатей, тим чи іншим чином пов’язаних з боротьбою та звільненням Полтавщини від німецько - фашистських загарбників. Наприклад, тут знайшли останнє місце спочинку радянський генерал-майор Олексій Зигін (1896 – 1943), який десятиліттями вважався «головним визволителем» Полтави, Герой Радянського Союзу Микола Кучеренко разом з сином і тисячі офіцерів, бійців та підпільників.

 

 

Звісно, традиційно для тих часів знайшлося місце і для партійного керівництва. Серед таких значиться Степан Кондратенко - секретар Полтавського обкому КП(б)У в останні роки перед війною та керівник підпільного обкому під час німецької окупації. І, як розповідають архівні документи, на відміну від переважної більшості керівників комуністичної партії, під час війни не відсиджувався у штабах, а загинув у справжньому бою.

 

Сторінки життя

 

Степан Федорович Кондратенко народився 29 серпня 1906 року у селі Шерстюківка (теперішня назва - Новий Тагамлик) Машівського району Полтавської області у родині селян - бідняків.

З травня 1919 року по 1925-й займався хлібозаготівлею у родинному господарстві, після чого очолив сільбуд (сільський будинок).

 

 

Попри складні часи початку століття, пов’язані зі зникненням царизму та приходом до влади більшовиків, зумів закінчити початкову школу у 1916 році, 2-е відділення 2-класового відділення місцевого училища. Далі - робітничий факультет у Харкові, який спеціалізувався на підготовці робітників і селян до вступу у вищі навчальні заклади (1928). В історичній довідці також значиться служба у Червоній Армії в якості червоноармійця окремого ескадрону зв’язку 9 кавалерійської дивізії.

 

 

Далі було навчання у харківському комуніверситеті (теперішній Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна – прим. автора) та центральній школі пропагандистів при ЦК(б)У Харкова.

 

Часи Великого терору 1937/38 років згубило не одне людське життя. Доноси писалися навіть на місцеве партійне керівництво, через що, наприклад, втратив життя 2-й секретар Організаційного бюро ЦК КП(б)У по Полтавській області Олександр Удовіченко. Для героя ж нашої розповіді вказаний час запам’ятався, навпаки, відносно спокійним періодом роботи інструктором відділу пропаганди у Києві.

 

 

Нарешті, лютий 1939 року приніс Кондратенку роботу у Полтавському обкомі. Тепер чоловік мав відповідати за ідеологічну роботу з мешканцями області, а його дружина Марія (уродженка села Павлівка Мар'їнського району Донецької області) працювала  в апараті міськкому. Тим часом у родині Кондратенків вже зростали дві доньки – Аза та Лариса.

 

Заслужена вчителька УРСР Тамара Миколаївна Толстоносова у 1972 році розповідала:

 

«…вересень далекого тепер вже 1939 року. В один з тих днів театр ім. М.В. Гоголя (нині кінотеатр «WizoriaКолос» - прим.автора) був переповнений. О 10-й годині ранку почала роботу обласна нарада секретарів комсомольської організації. Головуючий надає слово секретарю обкому партії С.Кондратенку.

З президії на трибуну вийшов стрункий, підтягнутий чоловік, у напіввійськовому, темно-зеленому кольорі костюмі. Молодий, чорночубий, з відкритим чолом, виразними проникливими очима, він одразу полонив присутніх.

…Цікава й така деталь. Під час перерв Степан Федорович не ховався десь за куліси, а виходив у фойє, весь час був серед учасників наради, знайомився з ними, розмовляв, радив, розпитував. Був надзвичайно простий і доступний».

 

 

Саме у полтавського обкомі Степан Кондратенко зустрів 22 червня 1941 року…

 

«…благаю правильно організувати в першу чергу своє життя…»

 

У липні 1941 року для керівництва підпільними організаціями партизанською боротьбою в області було створено підпільний обком партії у складі Степана Кондратенка, Григорія Яценка (до війни працював заступником завідуючого відділом пропаганди та агітації обкому партії) та Федора Дурандіна (перший секретар Гребінківського РК КП /б/У).

 

Самому ж Кондратенку вдалося відправити свою родину до Башкирії.

 

«Одержав Вашого листа, який мене заспокоїв, бо дізнався, що доїхали Ви благополучно. Марусиночко, ти жалкуєш, що при від’їзді нам не вдалося побачитись. Цілком і повністю розділяю думку, у той же час впевнений, що (ми) зустрінемося і про все поговоримо.

…Прошу і благаю правильно організувати в першу чергу своє життя та життя доньок. Правильно харчуйся, відпочивай та головне – не нервуй та нічого для себе та доньок не шкодуй. Азу віддай до школи обов’язково, у нас з 1 вересня школи та інститути розпочинають заняття…», - йшлося у одному з перших листів Кондратенка до евакуйованої на схід родини, датований серпнем 1941 року.

 

 

Ще до евакуації стало відомо, що у родині незабаром з’явиться третя дитина. Життя розпорядилось так, що єдиний син Кондратенків Юрій вперше побачив світ 17 січня 1942 року – у день загибелі батька…

 

 

«Марусиночко, повідомляю, що у нас життя проходить нормально, хоча є настороженість, по всій області народ чесно та добросовісно працює. Фашистська погань у цьому напряму ні на сантиметр не просунулась. У Кременчуці життя налагодилось після паніки , яку підняла сволота.

 

…. Бережи своє здоров’я, Марусиночко, бережи і дочурок наших, навчай їх всьому хорошому, ласкай та голуб їх за двох, за себе і за мене, а зустрінемось – я вас всіх, мої милі, буду ласкати і голубити ще ніжніше і тепліше все своє життя», - йшлося в одному з останніх листів Кондратенка.

 

Партизани

 

Окрім згаданого нами раніше підпільного обкому партії, у німецькому тилу діяли 9 райкомів партії, 19 первинних партійних організацій, 12 партійних груп, 39 патріотичних антифашистських груп, 6 комсомольських і комсомольсько-молодіжних груп, 2 партизанські з’єднання, 19 партизанських загонів та 7 партизанських груп. Згідно з радянськими архівами, в області було зареєстровано 8691 учасник антифашистського підпілля.

 

 

Розповідає Андрій Граніт (уродженець Зінькова, командувач одного з партизанських загонів, допит 21 грудня 1943 року):

 

«Приблизно у серпні 1941 року я разом з іншими товаришами у Полтаві закінчив курси підготовки партизан. Після цього повернувся до Гадяча, і вже тут разом з райкомом партії створив партизанський загін. Командиром призначили мене, а комісаром Ігнатенка Степана Яковлевича. Загалом 26 осіб…».

 

За майже три місяці свого існування бійці загону встигли знищити двомісний мотоцикл з екіпажем, на закладеній міні підірвалося 2 автомашини (загинуло 6 німецьких солдатів), перервано телефону лінію Гадяч – Миргород та Гадяч – Зіньків, а також було знищено 2 вантажівки (загинуло 9 німецьких солдатів).

 

Загалом активність партизан була помічена в 10 районах області. Найбільш активно вони діяли в Гадяцькому, Миргородському, Шишацькому, Зіньківському та Лохвицькому районах.

Сам Кондратенко до листопада 1941 року знаходився на конспіративній квартирі на Гадяччині, з якої керував партизанськими загонами.

 

 

З допиту Дмитра Кемета (пічник села Максимівка Гадяцького району) від 4 лютого 1944 року:

 

«У листопаді до мене на квартиру прибув Завгородній, Педенко, а також Кондратенко, який знаходився у мене на квартирі близько місяця та вночі періодично виходив, очевидно, давати завдання партизанам…».

 

За словами чоловіка, одного разу Кондратенко, у порядку наказу, сказав Завгородньому та Педенку:

 

«Всі партизанські загони мають діяти не на шкоду цивільному населенню. Ми маємо будувати свою роботу так, аби німці не переслідували мирне населення, тобто, руйнувати мости, залізничні дороги, склади боєприпасів, але за партизанські нальоти німці звично жорстоко розправляються з мешканцями даного села, і тому до даної практики нам краще не вдаватися».

 

Обом співрозмовникам це не сподобалось, і вони залишили будинок. Через декілька днів це зробив і сам Кондратенко. Як розповів Кемет, трійка партизан повернулася назад у січні 1942 року. Перед останнім походом Кондратенко залишив у будинку на зберігання виписаний на інше прізвище партбілет та заявив:

 

«Якщо я залишуся живим, то його заберу, а якщо мене не буде, то скажи, що на квартирі був Кондратенко», - заявив на останок керівник підпільного обкому.

 

 

 

Об’єднаний загін

 

У листопаді 1941 року бійці дрібних загонів (Левченка, Граніта, Котлярова, Кириченка, Орла) разом з підпільним обкомом партії провели нараду секретарів райкомів, командирів та комісарів, де було вирішено об’єднати загони в один великий. Так на світ з’явився Миргородський партизанський загін під командуванням Григорія Іващенка (за деякими джерелами він насправді був комісаром загону, а справжнім командиром був чоловік на прізвище Колісник).

 

«Приблизно 23-27 листопада 1941 року до партизанського загону прибув Кондратенко, секретар Гадяцького райкому Степаненко, Завгородній та Яценко. Коли всі перераховані прибули до загону, то приблизно через 10-15 днів об’єднаний партизанський загін прийняв рішення рухатися до лінії фронту з розрахунком з’єднатися з частинами Червоної Армії», - продовжив свою розповідь Граніт.

 

Зрада та бій життя

 

Дійшовши до Грунського району (розформований 11 березня 1959 року, тепер це територія Охтирського району Сумської області – прим. автора) загін через розбіжності командирів стосовно майбутніх дій розділився на дві частини: перша мала перейти лінію фронту, а інша - повертатися до Гадяцького району. Останні вирішили дійти до лісу (урочище) Безвідне, поділитися на менші загони та повертатися у свої райони (Гадяцький, Зуєвський, Миргородський та ін.).

Разом із загоном (Юхима) Орла пішли Кондратенко, Іващенко та Яценко. Вказана група складалася з 31 особи, зі зброї були 3 ручних кулемети, 2 міномети, гвинтівки, автомашини та гранати.

 

«17 січня 1942 року наш загін розташувався на ночівлю. Під вечір побачили, що прямо на нас йде піхота німців та автомашини. Побачивши це, наш підрозділ знявся з місця та пішов до лісу. У цей час нас наздогнала німецька машина та зі станкового кулемета відкрила по нас вогонь.

У цьому бою було вбито 18-19 чоловік, інші почали відступати до лісу. У зв’язку з тим, що почало темніти, німці вирішили не переслідувати нас та повернулися назад.

Ми зачекали ночі та разом з Олександром Волковим, Григорієм Валжугою та Яценком (голова Верпикської райради) пішли на місце бою з метою кому-небудь допомогти, але живих не виявилось», - продовжує Граніт.

 

 

Лише після війни стала відома справжня причина обізнаності німців стосовно розташування партизанської групи. Виявилося, що партизан «здав» місцевий.

 

 

Василь Дроботь (мешканець Вельбовки, допит 22 грудня 1943 року):

 

«....приїхали до «Натрусної долини» за соломою. Коли ми брали солому, то до нас підійшов об'їзник Гаврило Глушак та сказав, що на хуторі Веселому було вбито 11 партизан. Днів через 10 після цього мені розповів сам Грушак, що він разом зі старостою Голушко водив німців (поліцію) до хутору Веселий. За це йому німці дали грошову винагороду».

 

 

Гаврило Грушак (мешканець Вельбівки, допит 22 грудня 1943 року):

 

«У період німецької окупації Гадяцького р-ну я мешкав у Вельбівці та працював у громаді нарізних роботах. З кінця грудня 1941-го по кінець січня 1942-го був об’їждчиком при Громадському дворі №60.

…коли об’їхав хутір, то бачив слід саней, але я цьому не надав значення, а повернувся назад до колгоспників, і з ними доїхав до села Вельбівка. Вони рушили до Малинового господарства, а я до Громадського двору.

Доїхавши до Малинового господарства, я отримав просо на трудодні та разом з комірником Григорієм Дроботем поїхав до свого дому. Посередині села зустрів п’ять німецьких машин з солдатами, на цих машинах був староста Громадського двору Василя Сухна, який позвав мене, а німецький офіцер через перекладача наказав мені везти їх до партизанів, які знаходилися на хуторі Веселий. Я мав виконати цей наказ.

Ми всі залишили машини, не дійшовши 400-500 метрів до того місця, ми побачили, що партизани знаходяться у 2 кілометрах від хутора. Тоді німецький офіцер наказав сісти назад у машини та наздогнати партизан. Тут і відбувся бій.

З боку партизан загинуло близько 11 осіб, а у німців був один поранений».

 

 

Слід зазначити, що за два місяці до допиту Глушака на ім’я секретаря Полтавського обкому КП(б)У Василя Маркова надійшов лист від секретаря Гадяцького райкому Строва, у якому описувалася зовсім інша історія:

 

 

«Гадяцький РК КП(б)У має інформацію, що вбивство секретаря обкому Кондратенка, секретаря РК КП (б) Степаненка, а також інших товаришів з партизанського з’єднання пов’язані з діями вчительки (села) Римарівки Підсадней.

У Римарівці з приходом німців вона мешкала разом зі старостою та начальником поліції, видавала всі дані про діяльність партизан та виявлення комуністів серед колгоспного активу. У неї на квартирі декілька разів були Кондратенко та Степаненко…».

 

Післявоєнна таємниця

 

Радянська влада стверджувала, що Степана Кондратенка після війни перепоховали у Гадячі, а згодом у Полтаві, однак з відкриттям архівів НКВД – МГБ почалися з’являтись документи, які ставлять під сумнів завчену тисячами людей історію.

 

В архівах СБУ вдалося знайти цікавий документ, згідно з яким 28 вересня 1944 року члени спеціальної комісії у складі заступника голови Гадяцької райради, учасника партизанського загону Андрій Гранита, голови Вельбівської сільради Ольги Сашенко, голови колгоспу ім. Чапаєва Вельбівської сільради Івана Євтихова, а також учасника поховання у 1942 році, мешканця села Вельбівка Василя Дроботя розкопали могилу біля хутора Веселий Вельбівської сільської ради на полі колгоспу, у якій були «поховані загиблі 17 січня 1942 року 10 партизан».

 

У підсумку були упізнані рештки командирів партизанського загону Єфима Орела («за зовнішністю, кольором волосся та штучній вставній щелепі») та Василя Левченка, а також бійців Івана Перевалова та Григорія Петренка (всіх - за зізнаннями Василя Дроботя). А ось інших загиблих так і не вдалося ідентифікувати.

 

 

«Труп секретаря Полтавського обкому КП(б)У тов.Кондратенка у числі  витягнутих з могили трупів під час розкопування не встановлений, бо при огляді збережених деяких рештків лікарями Мартинюком та Грабилиним не встановлено такого трупа, у якого малися рубці зрощеної тканини після операції апендициту.

При упізнанні були присутні дружина тов.Кондратенка Надточій Марія Іванівна та секретар Полтавського обкому КП(б)У  тов.Шовкопляс».

 

 

Така ж доля спіткала і Григорія Яценка. За життя колишній інструктор відділу пропаганди Полтавського обкому партії мав дві коронки та один металевий зуб, однак схожих останків також не було ідентифіковано.

 

Перепоховання у Полтаві

 

Наприкінці 1960-х років місцеве керівництво вирішило створити у Полтаві Меморіальний комплекс Солдатської Слави – масштабну братську могилу людей, що загинули під час боїв на Полтавщині.

Урочисте перенесення та перепоховання рештків загиблих відбулося напередодні 25-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників - 12 жовтня 1969 року.

 

 

 

«О 10-й годині ранку тисячі трудящих обласного центру прийшли на Першотравневий проспект до будинку технікуму з підготовки керівних кадрів колгоспів та радгоспів для прощання із загиблими героями.

…Повільно рухається вулицями Жовтневою та Фрунзе колона автомашин. Полтава прощається з героями…

…Чотирнадцята година дня. Траурна процесія прибуває на площу до пам’ятника Солдатської слави.

…Наступила урочиста хвилина. Члени бюро обкому і міському партії сходять з трибуни та йдуть до могил. Лунає трикратний салют. Під звуки траурної мелодії труни з рештками героїв опускають у могили».

(В. Майорчик, «Зоря Полтавщини», жовтень 1969 року).

 

Після урочистого перерізання червоної стрічки двічі Герой Радянського Союзу генерал-полковник Олександром Родимцев запалив «вічний вогонь» від факела, доставленого з могили Невідомого Солдата у Києві. Він горить і донині.

 

«Земля гуде» Олеся Гончара

 

У 1947 році світ побачила повість ще не надто відомого українського письменника Олеся Гончара «Земля гуде», де зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена Полтавчанка», очолюваної Лялею Убийвовк.

 

 

 

«…а Ляля в цей час сиділа в кабінеті секретаря обкому партії Степана Федоровича Кіндратенка (Кондратенка). У просторому кабінеті було багряно від зливи скісного проміння призахідного сонця.

Розмова наближалася до кінця.

— ...Оце тобі, товаришко Ляля, таке завдання на перший період, — говорив секретар обкому, не спускаючи з дівчини уважного, проникливого погляду.— Завдання, сама розумієш, особливе, партійне...

— Дякую за довір'я, Степане Федоровичу... А як надалі?

— Надалі вказівки будеш одержувати через зв'язківця. Він тебе знайде.

— Гаразд.

— Ще маєш запитання?

— Та все ясно…».

 

Вдова Кондратенка мала певні претензії до твору молодого автора, через що Олесю Гончару навіть прийшлось написати їй листа.

 

«…Ви ображаєтесь, що у моєму творі наче б то, навіть, не вказується Ваш чоловік. Повинен відразу обмовиться, що насправді (його) мало. Зокрема, початок 2-ї частини, де показана смерть секретаря райкому, оточеного німцями, я писав, маючи на увазі двох більшовиків – секретаря Шишацького райкому та тов. Кондратенка. Не назвав я прізвища ні одного, ні іншого, тому що хотів дати узагальнений образ більшовика - натхненника комсомольців…»

 

 

Подальша доля

 

В останні дні німецько-радянської війни Сталін, напевно, після вказівки однопартійців згадав про керівника підпільного обкому Полтавщини. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 травня 1945 року Степана Кондратенка нагородили орденом Леніна (найвища нагорода СРСР!) та орденом Вітчизняної війни І ступеню. Окрім цього через десятиліття вулиця Привокзальна у Київському районі Полтави отримала назву Кондратенка. У кінці вулиці у 1955 році за проектом архітектора Котлярової було відбудовано залізничний вокзал станції Полтава-Київська. Нарешті, Постановою Ради Міністрів УССР за №97 від 20 січня 1966 року полтавському ПТУ №3 присвоєно ім’я Кондратенка.

 

 

Остання за часом згадка, пов’язана зі Степаном Кондратенком, датована 2016 роком. Тоді робоча група при Полтавській ОДА затвердила нові назви вулиць міста, згідно з якими вулиця Кондратенка мала отримати назву Василя Симоненка (український поет та журналіст, 1935 – 1963), однак колишній секретар Полтавського підпільного обкому КП(б)У не підпадав під декомунізацію через участь у партизанській боротьбі проти німецьких загарбників. Тому все залишилось без змін.

 

-------

У матеріалі використані дані архіву Служби безпеки України та Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І.П. Котляревського.

 

Автор висловлює вдячність адміністратору інформаційно-довідкової зали сектору архівного забезпечення УСБУ в Полтавській області Олені Євдокімовій та журналісту Ліні Решетник за допомогу у створенні матеріалу.

 

Читайте також:

 

Трагедії Полтави: Гришкин (Гришків) ліс

Нашивки, зброя та українці: як під час окупації Полтави працювала нацистська поліція

Кривавий 1938-й: історія полтавського ката, через якого розстріляли тисячі людей

 

Олег ДУБИНА,

doa.in.ua

Loading...

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Надіслати запитання
Ваше ім'я

Invalid Input
Email

Invalid Input
Ваше повідомлення

Invalid Input
Останнє з блогу
26.07.2018

Таємниці вулиць Полтави: Степан Кондратенко

Іменем уродженця Машівського району, який нетривалий час був одним з головних керівників цілого регіону, майже 60 років тому назвали полтавську вулицю.

Детальніше>>
28.06.2018

Погляд через об’єктив: ФК «Полтава»

За майже 11 років свого існування полтавцям вдалося пройти шлях від Другої до Прем’єр – ліги, так і не взявши старт у останній.

Детальніше>>
Читати блог