Мої сторінки в соціальних мережах

Новини
03.12.2018

«Олександрія» у Полтаві перемогла «Ворсклу» (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Команда Володимира Шарана продовжує боротьбу за нагороди чемпіонату, перемігши у важкому матчі одного з головних конкурентів.

Детальніше>>
30.11.2018

Лондонський «Арсенал» у Києві розгромив «Ворсклу» (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Команда Василя Сачка так і не змогла знайти ключі до воріт Чеха.

Детальніше>>
28.11.2018

«Ворскла» - «Арсенал» (Лондон): полтавці потренувалися вдома та рушили до Києва (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Команда Василя Сачка вдома провела регламентовані UEFA передматчеві заходи та до кінця боролася за проведення матчу ЛЄ у Полтаві.

Детальніше>>
Всі новини

Праведники народів світу: історії полтавських героїв

Під час Другої світової війни, коли за переховування осіб єврейської національності німці миттєво позбавляли життя, знаходилися люди, які на свій страх та ризик рятували їх від смерті.

 

 

У столиці Ізраїлю є безліч цікавих місць для паломництва туристів. Всім відомі Вежа Давида та Стіна Плачу, однак є ще одне місце, яке хоч і молодше на тисячоліття під попередників, але не менш важливе для історії країни та її мешканців. На величезній території (180 000 м²) розташовується меморіал пам’яті жертв Голокосту, який у всьому світі знають під назвою Яд Вашем.

 

З 1953 року музей зберігає тисячі документів, які характеризують найстрашніший період життя єврейського народу – Другу світову війну. Окрім всього в архівах, а також на меморіальних пам’ятках зберігаються історії людей, які на свій ризик під час війни переховували євреїв, тим самим зберігали їм життя. Після війни вони отримували почесне міжнародне звання «Праведник народів світу».

Серед них десятки полтавців, майже невідомих на Батьківщині, однак міцно переплетені з історією Ізраїлю. Кожна їх історія особлива. Ось деякі з них.

 

Київська єврейка

 

Анна Іванюта народилася у селі Корсунівка Лохвицького району. У дитинстві вона переїхала до Харкова, де пізніше працювала вчителькою та  вийшла заміж за Олексія Іванюту - вчителя української мови та літератури.

Після першої окупації німцями Харкова (25 жовтня 1941 року) чоловік та дружина разом зі своїми двома дітьми покинули місто і переїхали в Корсунівку, вважаючи, що у селі більше шансів вижити.

 

У липні 1942 року у Корсунівці з'явилася жінка, яка представилася Надією Мацко. Вона прийшла зовсім без речей, але, не дивлячись на відсутність документів, їй запропонували роботу в місцевій поліклініці в обмін на щоденну тарілку гарячого супу.

Анна та Олексій запросили жінку до свого будинку. Через деякий час вона зізналася, що насправді - єврейка з Києва і її справжнє ім'я Ципа Шерман.

 

Біженка була лікарем і з початком німецько-радянської війни її призвали до Червоної Армії. У липні 1941 року її військова частина потрапила в оточення і Ципа опинилася на окупованій території. По дорозі до села жінка багато чого пережила. Наприклад, у Лохвиці невідомі донесли на неї місцевим поліцаям - її викликали на допит. Після звільнення з поліції жінці порадили піти з міста і так вона потрапила в Корсунівку.

Ципа Шерман залишалася в будинку сім'ї Іванют, поки місцевий священик не почав підозрювати, що вона єврейка. Одного разу, влітку 1943 року, він зажадав, щоб жінка приєдналася до церковного хору, в іншому ж випадку пригрозив видати її німцям. У ту ж ніч жінка покинула Корсунівку, взявши їжу і одяг, яку їй дали Іванюти.

Киянці вдалося ховатися у знайомої в Лохвиці аж до звільнення цих територій, яке настало у вересні 1943 року. Тоді вона знову повернулася до лав Червоної Армії і служила в її рядах лікарем аж до остаточної перемоги над нацистською Німеччиною.

Після війни Ципа (в заміжжі Станіславська) повернулася до зруйнованого Києва, де створила сім'ю. Тривалі роки вона продовжувала підтримувати зв'язок зі своїми рятівниками.

 

Вбитий горем

 

Сім'я Панченко проживала в селі Крива Руда Семенівського району. На початку Великої Вітчизняної війни голова родини, Михайло Панченко, пішов на фронт, де загинув в одному з боїв. Його дружина Марина залишилася одна з дочками, Галею, Полей і Катею. Серед сусідів і друзів сім'ї були подружжя Качан - українець Олексій та єврейка Феодосія. Олексій був уродженцем села, в той час як Феодосія з'явилася у Кривій Руді після заміжжя, в 1934 році. Про її національність в селі знали всі, тому не дивно, що після початку німецької окупації хтось доніс на неї до окупаційної влади.

 

Одного разу в село прибули поліцейські, змусили Феодосію сісти на підвіз і повезли її до районної поліції. Як згадували очевидці, чоловік побіг за підводою, на якій вивозили його дружину та новонароджену дочку. Сусіди, тим часом, забрали до себе двох старших дітей - семирічного Павла та однорічну Ніну.

На наступний день вбитий горем Олексій повернувся в село - йому так і не вдалося врятувати дружину і дитину. У страху, що поліція забере і двох інших дітей, він вирішив заховати їх у Марини Панченко. Жінка та її донька взяли на себе турботу про Павла і Ніну, незважаючи на страх і важке матеріальне становище сім'ї.

 

Незабаром Олексій Качан відправився в ліс на пошуки радянських партизан, Панченки не мали від нього звісток до самого звільнення села від німецьких військ. Весь цей час маленьких євреїв не випускали на вулицю, а при візитах сторонніх ховали їх у спеціальному схроні в глибині підвалу. Після війни врятовані діти повернулися до батька.

Вони виросли, створили свої родини і все життя прожили у Кривій Руді. Катерина і Галина, дві молодші дочки Марини Панченко, в кінці 1990-х років переїхали з сім'єю рідної доньки Катерини в Ізраїль, де проживали у місті Йерухам.

 

Весілля на перший мирний день

 

Наталія Філянська проживала у Полтаві разом зі своєю мамою. Німці окупували місто 18 вересня 1941 року, і дівчина, якій тоді виповнився 21 рік, була змушена залишити навчання в місцевому педагогічному училищі та пішла працювати на невелику місцеву фабрику іграшок, щоб якось заробляти на життя.

У жовтні 1942 року на ту ж фабрику влаштувався працювати молодий чоловік на ім'я Аврелій Клоц. Він був не з місцевих і багато про себе не розповідав. Однак з часом він зблизився з Наталею і розкрив їй свій секрет: він був євреєм з Воронежа.

Його рідне місто німці окупували 6 липня 1942 року і батька Аврелія, відомого в місті художника, убили. Сам хлопець, його мати Раїса і сестра Леніна були відправлена в гетто, розташованому на околиці міста. Через два місяці родині Клоц у повному складі вдалося втекти і після довгих блукань по окрузі вони, нарешті, дісталися до Полтави, де жив один з родичів загиблого батька. Однак виявилося, що цей друг поїхав з міста і Клоц довелося терміново шукати інший шлях порятунку. Оскільки в Полтаві їх ніхто не знав, вони змогли зняти квартиру та знайти роботу. Проте, небезпека розкриття їх єврейського походження все ще висіла над ними і вони вирішили шукати притулок.

Вислухавши історію Аврелія, Наталя Філянська вирішила допомогти єврейській родині. За допомогою старих шкільних друзів, які були в українській поліції, їй завжди вдавалося заздалегідь дізнаватися про підготовку облав. Наталя відправляла родину Клоц з одного укриття в інший і стежила за тим, щоб у них завжди було все необхідне, де б вони не знаходилися. Коли Аврелій втратив роботу на фабриці, Наталі, навіть, вдалося влаштувати його на нове місце.

 

До кінця 1942 року Наталя Філянська переїхала до родини Клоц і всі їхні контакти з окупаційною владою відбувалися через неї. Як українка, яка до того ж непогано говорила німецькою, Наталя не викликала ніяких підозр.

23 вересня 1943 року німці залишили Полтаву і наступного дня Аврелій Клоц і Наталя Філянська одружилися.

 

Утікачі

 

Андрій і Катерина Галич жили в селі Червоні Пологи Лубенського району. Андрій був агрономом у колгоспі, а дружина дбала про їхніх трьох дітей і працювала кравчинею. В один з перших днів після початку німецької окупації області чоловік помітив двох жінок, які разом з чотирма маленькими дітьми прямували до Ромодану. Одна з жінок попросила перехожих про допомогу і Андрій був одним з тих, до кого вони звернулися з проханням надати їм тимчасове житло. У підсумку Андрій запросив їх до себе в будинок і дорогою біженці розповіли свою історію.

 

Бетя Добровенська зі своїм чотирирічним сином Борисом і однорічною дочкою Оленою і Лариса Маркусова зі своїм п'ятирічним сином Сашком та дев'ятирічної дочкою Клавою їхали від німців на схід. Але коли потяг, на якому вони їхали, прибув в Ромодан, село вже було окуповано німцями. Вони вирішили не повертатися додому, оскільки дізналися, що німці переслідують євреїв. Жінки також дізналися про те, що ніхто з місцевих не поспішав допомагати євреям. Вночі обидві матері з дітьми дісталися до будинку Галичів у Червоних Пологах, але ніхто з жителів села це не помітив. Бетя і Лариса оселилися в окремій кімнаті, а їхні діти спали разом з дітьми Галич в кімнаті, яка опалювалася піччю. Єврейські утікачі не наважувалися виходити за межі будинку. Однак, незважаючи на всі заходи безпеки, по селу поповзли чутки про дивних гостей агронома і незабаром будинок відвідав місцевий староста.  Зовнішність Лариси і Беті не залишала сумнівів у тому, що вони - євреї. Староста не видав їх окупаційній владі, але в обмін на мовчання він обклав Галичів «десятиною», яку ті повинні були виплатити йому сільськогосподарською продукцією або працею.

 

Влітку 1942-го року Катерина Галич запросила до себе додому батюшку з Ромодана і попросила хрестити шістьох євреїв і видати їм свідоцтва про хрещення. З цими свідченнями Лариса і Бетя відчували себе набагато спокійніше. Вони стали виходити з дому і допомагати своїм рятівникам працювати в городі і у дворі, а пізніше почали, навіть, виходити на роботи в колгоспні поля. Вони переселилися в покинуту господарями хату, розташовану поруч з будинком Галич. Згодом, різниця між ними і сільськими жінками стала непомітною - вони стали одягатися в селянський одяг, покривали голови великими хустками, змінився, навіть, їхній говір.

Катерина навчила їх поводитися відповідно до місцевих звичаїв, християнським молитвам, незважаючи на те, що сама не була глибоко віруючою християнкою. Одного разу всіх їх забрали в місцеве відділення поліції на допит. Причина до нині невідома, але більш за все хтось із сусідів доніс на них. Андрій вирушив сам в поліцейську дільницю, заплатив хабар і про донос забули. Після звільнення села ті, хто вижили, повернулися до своїх домівок. Вони продовжували підтримувати тісні стосунки зі своїми рятівниками. В кінці 40-х років Андрія Галича звинуватили в розкраданні колгоспного майна і вислали до Сибіру. У цей важкий для його родини час Лариса і Бетя багато допомагали своїй рятівниці і її дітям. Після багатьох років Борис і Олена Добровенські іммігрували до Ізраїлю і завдяки їм Яд Вашему стала відома ця історія.

 

Втеча з табору

 

Анна Кириченко жила з двома доньками в Кременчуці. Німецька армія захопила місто 8 вересня 1941 року, вкінці того ж місяця в місті створили табір для радянських військовополонених, який отримав назву «Шталаг 346».

Одним з ув'язнених був Петро Коганзон. Чоловік був євреєм, проте, потрапивши до полону,  зміг зберегти своє справжнє походження в таємниці. Почавши працювати, Петро познайомився з Анною Кириченко, яка, з почуття жалю, стала приносити йому їжу, ліки та зимовий одяг.

У квітні 1942-го року Кириченко допомогла Коганзону втекти з табору і сховала його у себе вдома. Після певного часу вона поєднала його з підпільною групою, що діяла в Кременчуці. Підпільники забезпечили Коганзона документами на українське ім'я, завдяки чому він отримав можливість жити не ховаючись і брати участь у підпільній діяльності.

 

Однак, незважаючи на вигадане ім'я, Петро не відчував себе в безпеці і влітку 1942-го року він покинув Кременчук, відправився на схід з метою перетнути лінію фронту і приєднатися до частин Червоної Армії.

Разом з Коганзоном в дорогу відправилася Груня Штабницька. Жінка була єврейкою, а її чоловік - українцем, і до свого відходу з Кременчука вона ховалася у свекрухи. Разом вони пройшли пішки понад 100 кілометрів, поки не дісталися Полтави, поруч з якою тоді проходила лінія фронту.

У Полтаві, за порадою одного з підпільників, вони звернулися до Валентини Захарченко і та надала притулок Груні і Петру, незважаючи на те, що Валентина та її чоловік Микола знали, що обидва втікача - євреї, і розуміли, якій небезпеці вони себе піддають.

Пробувши кілька тижнів в Полтаві і усвідомивши, що лінію фронту їм перейти не вдасться, чоловік та жінка повернулися назад.

До самого звільнення Кременчука, яке настало 29 вересня 1943 року, вони продовжували жити у місті під вигаданими іменами.

Після війни Коганзон залишився у теплих відносинах зі своїми рятівниками і продовжив спілкування з ними, навіть, після свого переїзду до Сполучених Штатів в 1990-их роках. Доля Штабницької невідома.

------

У 1953 році для вшанування пам'яті жертв і героїв Голокосту рішенням Кнесету був заснований Яд Вашем. Одним з положень рішення було вшанування «Праведників народів світу». Праведником, згідно з рішенням, визнавалися неєвреї, що ризикували життям, рятуючи євреїв під час Голокосту.

На даний час цим почесним званням нагороджено 2573 українця, серед яких більше три десятки – мешканці Полтавщини.

 

Олег ДУБИНА,

спеціально для «Новин Полтавщини»

Loading...

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Надіслати запитання
Ваше ім'я

Invalid Input
Email

Invalid Input
Ваше повідомлення

Invalid Input
Останнє з блогу
23.11.2018

«Хорольська яма»: спогади тих, хто пройшов пекло

Протягом майже двох років в одному з найстрашніших німецьких таборів смерті, який розташовувався у місті Хорол (Полтавщина), за приблизними підрахунками загинуло близько 100 тисяч осіб.

Детальніше>>
30.09.2018

Праведники народів світу: історії полтавських героїв

Під час Другої світової війни, коли за переховування осіб єврейської національності німці миттєво позбавляли життя, знаходилися люди, які на свій страх та ризик рятували їх від смерті.

Детальніше>>
Читати блог