Кобеляки – 1942: трагічні сторінки історії єврейства (частина 2)

Деталі

Середа, 21 червня 2017, 09:46

75 років тому під час німецької окупації маленького містечка на Полтавщині відбулися події, які під впливом часу практично забулися.

 

 

Нагадаємо, у першій частині розповідалося про історію єврейства Кобеляк та про головні дійові особи окупаційного періоду міста. Сьогодні ж піде розмова про події одного з найстрашніших періодів історії райцентру.

 

Пам'ять про Голокост необхідна для того, щоб наші діти ніколи не були жертвами, палачами або незрозумілими спостерігачами.

(Іегуда Бауер)

 

КОБЕЛЯЦЬКИЙ ГОЛОКОСТ

Розстріли

 

З перших днів окупації німецька влада за допомогою різних способів (у тому числі зрадників) вираховувала єврейське населення та колишніх місцевих керівників.

 

У кінці жовтня 1941 року на місцевому цвинтарі розстріляли колгоспника села Суха Маячка Пантелеймона Меюса, колишнього робітника ЦК КП(б)У Михайла Сафонова та ще 6 невідомих осіб. Однак головні розстріли були ще попереду – за «єврейське питання» та наведення «порядку» німці широко взялися на початку 1942 року, коли гестапо та жандармерія встановила точну кількість та місце проживання єврейського населення. Усіх євреїв переселили до окремого району (у деякий джерелах його називали гетто, хоча, можливо, це не зовсім правильне визначення). Людей використовували на різних фізичних роботах. Січень 1942 року став останнім у житті більшості з них.

 

 

«Євреїв зібрали у колишній будівлі влади по вулиці Жовтневій під тим приводом, що вони будуть спрямовані на роботу. Згодом місцева поліція відправила їх до місця вбивства, розташованого в урочищі «Пісок» на лівому березі річки Ворскла, в одному кілометрі від Кобеляк, по праву сторону дороги Кобеляки-Дніпропетровськ (теперішній Дніпро – прим.автора). Жертви були змушені роздягнутися, а потім їх розстрілювали групами на відстані десять кроків від протитанкової траншеї, у яку потім були кинуті їхні мертві тіла».

(Yad Vashem. The World Holocaust Remembrance Center)

 

Розповідає Василь Клименко, який під час окупації працював вантажником на механізованому млині:

 

«Через вказану вулицю йшов шлях на піски (урочище «Пісок – прим. автора), де німці розстрілювали людей. Завдяки цьому я часто бачив, як німці та місцеві поліцаї вели людей.  Масові розстріли розпочалися у жовтні 1941 та тривали до літа 1942 року, після цього вони стали набагато рідшими.

Скільки точно розстріляли людей я не можу точно сказати, але по особистому підрахунку бачив приблизно 700 осіб. Перший час на пісок людей ганяли інколи по дві партії, але в основному одна партія на 2-3 дні (по 15-20 осіб). Одного разу гнали на розстріл колишнього поліція Гончаренка. Це було приблизно у лютому 1942 року.

У січні 1942 року директор млину Фещенко наказав мені прийти до поліції, що я й зробив… На мій візок сіли начальник поліції Іордан, його замісник Супрун та поліцай Ємець. На питання куди їдемо Супрун відповів, що на весілля та сам став поганяти коня.

По дорозі недалеко від пісків наздогнали групу арештованих євреїв, яких було приблизно 90 осіб. Всі вони кобеляцькі, серед них були діти. Їх охороняли 30 німців та 20 поліцаїв. По прибутті всіх євреїв загнали до приміщення звалища, вони істерично кричали та плакали…

Незабаром з приміщення вивели близько 10 повністю голих людей і один німець з автомату над окопом почав їх розстрілювати. У той же час поряд з ним напоготові знаходився поліцай, прізвища не пам’ятаю. Після розстрілу першої партії я втратив свідомість…

Знаходячись у той день на млині бачив, як поліцаї поверталися трьома возами та везли одяг вбитих євреїв».

 

У свою чергу робітник Олександр Косенко, який до травня 1942 року працював секретарем поліції, розповідав:

 

«Незабаром після захоплення Кобеляк німці виселили всіх євреїв зі своїх домівок та поселили на околиці – Броварках, у 2 чи 3 будинках. Потім в  останніх числах січня їх перегнали до будинку ОСОАВІАХІМу, а через два дні їх відвели за Дніпровський міст – на піски у передмістя, що іменується собачником, та біля протитанкового рову розстріляли. У цій розправі приймали участь 20 поліцейських. Кого саме призначили це робити я не знаю, але наступного ранку поліцейські Сергій Ємець, Яков Батенко, Соловей та Митрофан Василенко розповіли про свою участь. За їхніми словами, євреїв роздягли до гола, підводили до ями по 5 осіб та розстрілювали».

 

Перед смертю люди мешкали у справжніх нелюдських умовах. Підтвердженням цього є спогади Агафії Гуєвської – кобеляцької вчительки:

 

«У січні 1942 року все єврейське населення зібрали в  один будинок по вулиці Короленка, 16, у якому раніше знаходився промартіль «Культура» та в будинок №18 – колишня школа глухонімих. Тут євреї знаходилися під наглядом поліції та піддавалися тривалому систематичному пограбуванню.

Незважаючи на вік та здоров’я, усіх повністю голих та голодних людей  ганяли на важкі роботи. Приблизно у середині січня на лівому березі Ворскли розстріляли єврея Друкера (імені не знаю), Боровицьку Соню та ще декількох осіб, яких не знаю. Родинам було сказано, що їх відправлять кудись на роботу. Згодом стало відомо, що їх всіх розстріляли…».

 

Місцем масових розстрілів став виритий радянською армією до приходу німців протитанковий рів, що знаходився на території урочища.

 

«На розстріли приводили групи у 10, 17, 20, 30 та 80 осіб. Приречених на смерть роздягали, підводили до протитанкового рову та стріляли у потилицю. Трупи скидали у рів та дуже рідко у вириті окремі ями. Розстріли проводилися на світанку або ввечері», - згадує Василь Пронженко, працівник салотопки.

 

Містом швидко ширилися чутки про вбивства, але тривалий час ніхто точно не знав ім’я людини, що віддала «смертельний» наказ. Лише після визволення Кобеляк слідство встановило обставини злочину.

 

«З показів колишнього керівника Кобеляцької поліції Іордана К.А., засудженого у 1945 році військовим трибуналом військ НКВС Полтавської області до вищої міри покарання (розстрілу) відомо, що євреї були розстріляні за прямим наказом начальника групи ГФП-719 Шеффлера», - йдеться у тексті листа управління КДБ по Полтавській області, який відправили до Москви 17 березня 1972 року.

 

Згідно з даними музею Голокосту «ЯдВашем» (Yad Vashem), 21 та 26 січня 1942 року в урочищі «Пісок» були розстріляні відповідно 110 та 126 євреїв.

 

Дитячий плач

 

В урочищі розстріляли лише дорослих, а ось дітей вирішили поки що залишити живими.

 

Світлини деяких з розстріляних дітей та урочище "Пісок" - місце масових розстрілів євреїв, представників інших національностей, військовополонених та мирних мешканців.

 

Розповідає Антоніна Лавриненко, домогосподарка:

 

«Через декілька днів після 21 січня, коли у Кобеляках розстріляли євреїв, я прийшла на базар, де зустріла єврейську дівчинку Риту Файфель. Я звернула увагу на те, що вона купувала насіння. Цю дитину я знала по її батькам. ЇЇ тато був прикажчиком у хлібному магазині. Мати дівчини було звати Соня.

Підійшовши ближче до неї, я запитала чи є у неї що їсти. Вона відповіла, що їжі залишилося мало. Я запросила її до себе, накормила та напоїла чаєм. Дівчинка розповіла, що до порогу квартири, де вони були, приходив німець та плакав…».

 

Розслідування, що вів наприкінці 1943 року слідчий ОКД «Смерш» 37 армії старший лейтенант Лебединський,  встановило, що у січні-лютому 1942 році у будинках №9 та 12 по вулиці Короленка проживали 23-25 дітей у віці від 1 до 12 років  та 3-5 старих жінок єврейської національності.

 

«…необхідно умертвити жиденят…»

 

Наприкінці січня у кабінеті начальника райуправи Тарнавського відбулася закрита нарада, на якій окрім всього були присутні лікарі Смирнов та Ходот. На порядку денному значилося єдине питання – знищення дітей євреїв, родини яких раніше розстріляли. У свою чергу німецьке командування вимагало швидкого «вирішення питання». За словами Ходота, Тарнавський тоді сказав йому:

 

«За наказом німецького командування необхідно умертвити жиденят, які залишилися після розстрілу жидів, у цьому маєте взяти участь і ви. Смирному доручено приготувати розчин морфію та ввечері не пізніше 7-ї години маєте явитися до поліції, звідкіля разом зі Смирновим, який має на свій розсуд взяти з поліклініки фельдшера, підете виконувати завдання».

 

Пізніше у кабінеті чергового поліцейського відділку Єгора Соловея задзвонив телефон – почувся голос керівництва:

 

«Отримав розпорядження начальника поліції Іордана взяти із собою трьох поліцейських та разом з ними зайти до нього у кабінет. Коли я ввійшов у канцелярію поліції, то там застав Іордана, Тарнавського, Супруна та лікарів Ходота і Смирнова. Інших людей не пам’ятаю.

Ми, поліцейські, отримали наказ від Іордана піти до єврейських дітей та бути присутніми при робленні протитифозних уколів. Отримавши розпорядження, я, поліцейські Николенко, Дробітько, … і лікарі вийшли з будівлі поліції.

По дорозі ми - я та поліцейські - висловлювали сумнів стосовно того, що насправді дітям будуть колоти не протитифні ліки, а щось інше...».

 

Діти тоді врятувалися – лікарі та поліцаї ввійшли у будинок, але так і не змогли виконати наказ.  Та й до самої будівлі дійшли не всі – фельдшер Горбань та медсестра Галь зникли у невідомому напрямку.

 

«Галь тоді сказала, що здогадується, куди ми йдемо, і не буде цього робити. Я сказав те ж саме, і ми розійшлися у різні боки». На третій день, коли я з’явився на роботі, Ходот мені розповів, що Тарнавський  погрожував мені та Галь через нашу втечу». Згодом він наказав викликати до себе доктора Іордана та фельдшера Задоя», - зізнався Георгій Горбань.

 

 

Ті, хто залишився у групі, згодом повернулися до відділку. На них там вже чекали…

- Ви виконали завдання? – запитав Тарнавський Ходота.

- Ні – відповів Ходот

- Чому?

- Соловей не захотів при цьому бути присутнім…

- Ех ви, герої… - промовив Супрун. – У такому випадку підемо туди з Іорданом (мова йде про лікаря - брата начальника поліції – прим. автора), візьмемо ще лікаря та зробимо це.

 

У підсумку вибір пав на фельдшера Григорія Івановича Задоя (уродженець села Бродщина Кобеляцького району), який у той час працював у Іордана - лікаря. Того ж дня вказана група осіб відправилася до будинку з єврейськими дітьми. Уколи були зроблені, але результат розчарував німців – померло лише декілька дітей.

 

«Неподобство, напевно Смирнов вкрав частину морфію, тому що не всі діти померли», - припустив Тарнавський..

 

«…дядя зробить укол і ми не будемо здорові»

 

Розповідає Ольга Діденко, яка під час війни проживала по вулиці Короленка, 12:

 

 

«Вулиця Короленка під час окупації була перейменовано на Сагайдачну. Близько місяця я мешкала в одному будинку з єврейськими дітьми, які проживали у сусідній квартирі. Їх поселили до нас за два тижні до Різдва. Майже кожного дня була у них, бо старші дівчата зверталися за допомогою та порадами у приготуванні їм їжі.

Вони часто запитували за своїх батьків – я говорила, що ті мешкають у лісі в теплих квартирах . Так мені наказували говорити поліцейські та помічних їхнього начальства Супрун».

 

У січні 1942 року тижня через два після Різдва після заходу сонця я рубала дрова на порозі своєї квартири. У цей момент до мене підійшли 5-6 поліцейських, серед яких був Єгор Соловей та його племінник Петро Манько. Всі вони були озброєні рушницями. Інших поліцейських я не знала.

 

Хтось з них наказав мені швидко йти у будинок. Позаду них йшов лікар Смирнов, який був одягнений у пальто темно-коричного кольору, у шапці з «навушниками» та у білих валянках.  Я з дозволу поліцейських забрала дрова собі до квартири. Вийти з неї мені не дозволили».

 

- Будеш ходити та виходити пізніше, скільки тобі буде завгодно, а зараз цього робити не можна, - заявив жінці один з поліцаїв.

 

Згодом лікар Соловей вийшов з квартири та наказав двом з них охороняти місце.

 

 

Доки поліцаї сперечались про те, хто і як буде нести караул, з сусідньої квартири, де мешкали у цей час єврейські діти, почувся плач.

 

- Не плач, Йося, дядя зробить укол і ми не будемо здорові, - сказав дівочий голос.

 

Хвилин через 15-20 у квартиру до жінки знову зайшов поліцейський та звертаючись до поліцая, який сидів у кімнаті промовив:

 

«Ми пішли, а ви поки будьте тут».

 

Як розповідала Ольга Діденко, поліцейські перед тим, як піти, опломбували замок квартири євреїв та попередили, щоб жінка не займала ні замок, ні дітей.  У протилежному випадку «буде відповідати головою».

 

«Після їхнього відходу я стала протоплювати свою квартиру, дві години від сусідів нічого не було чути. Несподівано почулися крики дітей, шум та стогін. Вони плакали, почалося таке оживлення, ніби хтось щось переносить з одного місця на друге.

Діти почали стукати у стіну, а Еля Танцур, яка заспокоювала Йосю, прохала мене зайти до них».

 

Діти хотіли пити, у них пересохло у горлянках. Це було наслідком передозування морфіном. Жінка не наважилася порушити німецький наказ, але через розбите вікно подала їм 7-8 невеличких кухлів води. Потім вона намагалася закрити щілину у вікні ганчір’ям, але це побачили німецькі солдати.

 

«Він (солдат) мімікою показав, щоб я пішла, погрожуючи рушницею. Я ще годину чула дитячий стогін. Після того, як він зменшився,  заснула…

Наступного ранку о 9-10 годині я зібралася йти на базар. Через вікно побачила біля порогу сані з двома кіньми. Поліцейські щось завернули у ковдру і ганчір’я, виносили з квартири, де проживали єврейські діти, та клали на сані. Після цього поліцаї замкнули квартиру та поїхали.

Приблизно через тиждень до мене на квартиру прийшла Етя Танцурова з сестрою та просили у мене хліба. Я не відмовила», - зізналася пані Діденко.

 

Жінка намагалася дізнатися у дівчини про те, що відбулося тієї ночі.

 

«Ми довго спали, нам було погано. Говорити нам про це не можна, бо поліцейські нас за це поб’ють», - зізнавалася тоді дівчинка, що втратила через уколи брата Йося.

Дітей часто запирали на замок, тому аби хоч якось прохарчуватися , їм доводилося пролізати через вікна. Також місцевим мешканцям наказали не давати єврейським дітям відер, не дозволяти їм брати воду з колодязя та взагалі не наближати до себе, тому що вони «були нещодавно привиті та заразні».

 

Сам будинок по вулиці Короленка, 12 мав дві квартири по чотири кімнати, який поєднував загальний коридор. При вході до коридору на лівий бік проживала Діденко з власними дітьми, а одна кімната була прохідною. Тим часом з правого боку  у прохідній кімнаті мешкало 8 дітей та дві старі жінки. У другій кімнаті їхньої квартири знаходилися меблі.

 

 

«З дітей знаю Танцурову Етю, років 11-12, її сестру (ім’я не пам’ятаю) років 10-и, Танцурова Йося 5 років та хлопчика Козловського, якому було років 9-ть», - розповіла під час одного з допитів Діденко.

 

Слід зауважити, що у цей же самий час інша (близько 10) частина єврейських дітей мешкала у будинку по Короленка, 9.

 

Марія Воронова (актриса місцевого театру):

 

«Приблизно у березні до мене додому прийшли Рива Фарфель, Роза Гершвельд та ще один хлопчик. Знаю лише, що його мати було звати Соня і працювала вона в одному з галантерейних магазинів. Я їх накормила та почала розпитувати як вони живуть. Коли Рива поїла, у неї почалася блювота. На питання стосовно причини дівчинка відповіла, що вчора їм робили уколи проти тифу. Де саме? У область лівих грудей».

 

Наталія Каплуновська (мешканка Кобеляк):

 

«Будинок, у яких зігнали дітей, знаходився напроти артілю «Зоря», на території якого проживав поліцейський Соловей. Я пізніше чула, що діти проживали і в іншому будинку цієї вулиці, трішки далі від першого.  Згодом їх всіх зігнали в одну будівлю.

Протягом трьох тижнів до мене приходили діти: Оля Клецельман 7 років, прийомний син перукаря Тимофеєва 7 років, Роза Гершвельд 12 років, Вітя Рогольський 11 років, дівчина Якубовська, здається, Роза та Богуславський Йося. Діти розповіли, що багато хто не хотів, щоб їм робили уколи, втікали з дому, але поліцейські їх ловили. Йося Богуславський розповідав, що їм робив уколи Василь Смирнов та якийсь «червоний» дядько. Тижнів через три вони перестали ходити…».

 

Параська Жовтяк (домогосподиня):

 

«Роза розповідала, що до них приходив Смирнов та ще один «маленький рижий дядько».

- Знаєте, тітко, це той, хто на базарі м'ясо перевіряє, - сказала вона.

Я зрозуміла, що це був Ходот. Коли я назвала це прізвище, дівчинка підтвердила моє судження».

 

Ще декілька днів на кобеляцькому базарі можна було побачити маленьких єврейських дітей. Місцеві мешканці ,незважаючи на різні заборони, намагалися хоч якось їм допомогти (грошима та продуктами).

 

Через два – три тижні (орієнтовно у ніч з 7 на 8 березня) «лікарі» та поліцаї здійснили ще одну спробу вбивства, перед цим зробивши дитяче життя нестерпним (мешканцям було заборонено надавати їм їжу та воду). Вона, на жаль, виявилася успішною – всі загинули. Діти повторили долю своїх родин, які знайшли останній спочинок в урочищі «Пісок».

 

 

Після завершення війни стало відомо, що останки загиблих зазнали вандалізму, але на цей раз німці були непричетні.

 

«Вся вказана місцевість під час небувалої повені 1942 року тривалий була вкрита водою, піддавалася швидкого перебігу води і внаслідок чого багато ям повністю розмиті, а трупи унесені водою», - йдеться в акті огляду міста розстрілу.

 

Жертви

 

Згідно з офіційними даними, жертвами німців у Кобеляках (розстріляні або отруєні) стали родини Мостових (5 осіб), Трефлер (2), Фарфель (4), Друкер (3), Тарчерових (4), Баскина (2), Кацепельсон (2), Шапиро (3), Золотковських (2), Каптуновських (7), Давидзон (3), Березовських (4), Гринзберг (7), Гершвельд (3), провізор Григорій Гольдштейн разом з дружиною Паєю, батько та мати (4), Брославські (мати та донька), Боровицькі Любов Мойсеївна та її сестра, Бергери (Аврам, син Хаім та їх родина, 7), Перцович (стара жінка), Слуцкий (старий чоловік), Яков Якубовський, Писарська (стара жінка), Шапошник (старий чоловік); Пинскер з немовлям , Ямпольські (Мойсей та родина, 4); Гуревич (Малка та родина, 2), Лубенська (стара жінка), Козловська (стара жінка), Рогольська (Дина Борисівна та родина, 3), Урий (Арон, дружина Сара та родина, 7), Танцури (Дон Ісакович та родина, 5), Розенгаузи (2), Богуславські (Соня та син Йосип), а також вбиті отрутою діти (Роза Гершвельд, Рива Фарфель та ще 23 невідомих).

 

У той же час відомі й інші випадки смертей, які не потрапили до остаточного Акту. Наприклад, 19 січня розстріляли 50 євреїв за те, що у "районні гетто" невідомі обстріляли німецький патруль та робочу команду ГФП. Через 10 днів вбили єврея Монастирського та стоматолога Софію Козловську, яка ніби-то намагалася перейти на бік Червоної Армії. 8 лютого був знищений єврей Капитуса за те, що при ньому не було паспорта, а 16-го чоловік Фактора через приховування своєї єврейської національності.

 

ПІСЛЯ ВІЙНИ

Розслідування

 

Офіційне розслідування звірств німецько - фашиських військ у Кобеляках та районі розпочалося на початку жовтня 1943 року. Слідчі опитали більше сотні місцевих мешканців, а також осіб, яких звинувачували у співпраці з окупантами.

 

Кобеляцьку районну комісію очолив Василь Манькійський, а справу ймовірних злочинців розслідував Відділ контррозвідки «Смерш» 37 армії (сумновідома фактичним знищенням під час оборони Києва та своїм колишнім керівником Андрієм Власовим, який, потрапивши до полону, співпрацював з Третім Рейхом – прим. автора) на чолі з капітаном Демчинським (начальник слідчого відділення), а також старших лейтенантів Земляного, Лебединського та інших.

 

Слідство та винесення вироків завершилося у середині 1944 року, хоча ще двадцять років збиралися докази по німецьким офіцерам (Отто Шеффер та інші).

 

 

Доля головних осіб, звинувачених у вбивстві євреїв:

 

 

- Юстин Тарнавський (бургомістр Кобеляк) – здійснив успішну спробу самогубства за декілька тижнів до відступу німців (вересень 1943 року). Реабілітований по справі 1935 року 2 серпня 1989 року;

 

- Олександра Горбань (секретар райуправи, мешкала разом з Тарнавським) присудили 15 років таборів. На волю з таборів по амністії вийшла 8 лютого 1955 року, мешкала у Воркуті (Росія);

 

 

- Михайлу Ходоту (лікар) та Єгору Соловею (поліцейський) присудили вищу міру покарання через два роки після кривавих події – 10 січня 1944 року. Того ж дня о 17.00 обох прилюдно повісили на Базарній площі Кобеляк, тіла зняли з шибениці та поховали через три дні (виконано процедуру ч.1 Наказу Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 року – прим. автора). У реабілітації відмовлено 25 лютого 1996 року;

 

 

- Василя Смирнова (лікар, який виготовив вбивчу отруту) знайшли повішеним у камері №4 ізолятору тимчасового тримання РВ НКВС Кобеляк о 5-й ранку 27 жовтня 1943 року. Причиною смерті назвали самогубство. Співкамерники стверджували, що Смирнов напередодні сильно нервував та постійно говорив: «Мене за це повісять, ганьба моїй родині»;

 

- Григорія Задоя (фельшер) мобілізували на роботу до Німеччини у липні 1943 року;

 

- Костянтина Іордана (керівник поліції) спіймали бійці Червоної Армії, а у 1945 році його засудили до вищої міри покарання (розстрілу);

 

- Віктор Іордан (лікар, брат Костянтина) разом з дружиною, Василь Супрун (поліція), доктор Циглер (гетто), комендант Гош та Герман (гебіткомісар) – втекли;

 

- Отто Шеффлер (керівник ГФП-719) потрапив до радянського полону 10 травня 1945 року у Чехословаччині. До 1948 року сидів у тюрмі Баку, 28 травня йому присудили 25 років таборів. Вийшов на волю по «німецькій» амністії (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 вересня 1955 року) 16 січня 1956 року;

 

- Ганса Кюппера (польовий комендант) бійці Червоної Армії затримали наприкінці війни. Під час «Рижського процесу» був признаний винуватим у військових злочинах. Повішений на площі Риги 3 лютого 1946 року.

 

Сьогодення

 

Про той час, коли євреї відігравали значну роль у житті невеличкого міста Кобеляки, зараз практично всі забули. Від єврейського цвинтаря, на території якого були поховані відомі містяни, залишилися лише могильні плити (хоча деякі з яких добре збереглися), а до пам’ятника на місці розстрілів євреїв (територія лісництва) люди практично не навідуються. Доки школярів міста 8-9 травня традиційно, майже добровільно відправляли класти море квітів до пам’ятників бійцям Червоної Армії та розстріляних місцевих мешканців, біля каменю з написом «Жертвам війни 1941-1945» були лише дві далеко не нові лампадки…

 

 

Олег ДУБИНА,

doa.in.ua

 

У матеріалі використані дані особових справ, що зберігаються у архівах Служби безпеки України, Державному архіві Російської Федерації та меморіалі Голокосту «Яд Вашем» (Єрусалим, Ізраїль).

 

Автор висловлює вдячність адміністратору інформаційно-довідкової зали сектору архівного забезпечення УСБУ в Полтавській області Олені Євдокімовій за допомогу у створенні матеріалу.

 

Читайте також:

Пам’яті моряків - кобелячан Другої світової

Історія майора, якого підірвали разом з Кобеляцьким мостом у 1941 році

Кобеляки 1941-1945. Алея слави