Сталінські репресії на Полтавщині: історія розстріляного директора сільськогосподарського інституту

Деталі

Неділя, 01 жовтня 2017, 22:23

Іван Сердюк п’ять років керував одним з найпотужніших вищих навчальних закладів Полтавщини, однак висока посада не допомогла чоловіку вберегти життя у часи репресій.

 

 

Полтавська державна аграрна академія вважається одним з провідних вишів регіону. Майже 100-річна історія навчального закладу налічує чимало сторінок життєвих іспитів та переживань, переважна частина з яких припали на період Великого терору 1936-1937 років.

 

Герой нашої сьогоднішньої розповіді вийшов з простої селянської родини, зумів стати, навіть, директором інституту, однак через наклеп закінчив життя у застінках НКВС. 

---

У другій половині 1950-х років після відомого закритого засідання XX з'їзду КПРС, на якому несподівано для значного числа мешканців великої країни засудили культ особи Йосипа Сталіна, Генеральну прокуратуру СРСР практично засипали тисячами листів одного й того ж змісту: родини репресованих вимагали правди стосовно своїх зниклих родичів.

 

5 квітня 1956 року на ім’я Генерального прокурора СРСР Романа Руденка надійшов лист з Полтави від Анастасії Реут, що мав наступний зміст:

 

«Мій чоловік, Сердюк Іван Васильович, уродженець Чернігівської області, в минулому член партії з 1917 року, директор сільськогосподарського інституту Полтави, був арештований 13-го вересня 1937 року органами НКВС.

З грудня 1937 року мені про нього нічого не відомо…

У мене лишилися діти від Сердюка – дві доньки 1933 та 1935 років і син 1937 року грудня місяця. На питання дітей («де наш тато») відповідь була короткою («тато захворів та помер»).

У теперішній час діти підросли, незабаром закінчать навчання та підуть будувати самостійне життя, а я постаріла. Постало питання сказати дітям правду, а я її не знаю. А сказати її треба обов’язково, щоб потім діти мене не звинувачували у тому, що я їх підвела, не сказавши правду про батька».

 

Історична довідка

 

Про колишнього керівника полтавського сільськогосподарського інституту, який зараз є аграрною академією, відомо не так вже й багато. Згідно з даними архівної справи Центрального архіву Міністерства Державної безпеки СРСР, яка зараз зберігається у архівах СБУ, Іван Васильович Сердюк народився 2 вересня 1886 року у селі Жабничи Чернігівської області у родині селян-середняків (середняки — одна із трьох верств селянства за триступеневою градацією, яку використовували більшовики до завершення суцільної колективізації сільського господарства). Достатній рівень заробітку батьків дозволив тоді молодому чоловіку здобути повноцінну вищу освіту у Ленінградському комуністичному університеті в 1926 році.

 

У протоколі загального зібрання 1-го гуртка 3-річного курсу Петроградського (Ленінградського) університету від 7 квітня 1923 року стосовно характеристики Сердюка записано:

 

«Активний, здатність та посидючість є, відвідуваність хороша. Схильність до роботи: теоретична – немає, організаційна – є, агітаційна – є. Витриманий, виправлений, посидючий».

 

До партії вступив у 1919 році, до цього згідно з документами кримінальної справи належав до есерів (з 1905 року).

 

«З 1905 по 1914 роки я був членом Городянської есерівської партії. З 1920-го працював секретарем Конотопських боротьбистів, які потім злились з КП (б)», - розповів під час допиту чоловік.

 

Директором с/г інституту став у 1932 році.

На момент арешту був одружений на Анастасією (Реут), яка працювала технічним секретарем відділу охорони здоров’я. Подружжя разом з дітьми мешкало по вулиці Лассаля (з 1972 року – Сковороди), 34.

 

Світ не без «добрих» людей

 

У середині 1930-х років жодна з радянських газет не обходилася без доносів, які «викривали» людей, звинувачених у «злочинах», які ті насправді не робили. Відділи управління НКВС були буквально завалені листами-наклепами, які у підсумку зруйнували життя не однієї людини.

 

В історії Івана Сердюка вирішальну роль відіграла пані Ірина Грубрина, яка у 1935 році належала до парторганізації полтавського с/г інституту. Саме тоді вона вперше написала донос, який був адресований керівництву міського відділу НКВС:

 

 

«…директор Полтавського інституту Сердюк Іван Васильович глибоко замаскований ворог народу. Для підтвердження я приведу наступні факти:

1. Приховав своє соціальне походження, постійно писав соцпоходження «селянин», а насправді цей «селянин» - син значного кулака;

2. З 1905 по 1917 роки належав до партії правих есерів…».

 

Після другого подібного листа працівники НКВС викликали жінку на допит у якості свідка. Він відбувся 7 жовтня 1937 року. Тоді вона розповіла, що за два роки до цього при обміні партдокументів прилюдно зробила першу спробу зняти Сердюка з посади директора, яка, щоправда, завершилася безрезультатно – через короткий час його відновили на посаді.

 

 

Однак листи жінки свою темну справу таки зробили – працівники НКВС Полтавської області взялися за чоловіка.

 

«Треба ним серйозно зайнятися»

 

Ще однією частиною справи Сердюка став 8-сторінковий лист такого собі громадянина за прізвищем Бринза, датованого 31 липня 1937 року:

 

«…колишній  чекіст Івашина…говорить «Добре почистили у міськнаркомі троцькистів, а у нашому інституті чомусь (вони) залишилися. Хоч би взяти такого як Сердюка. Він також не більшовик…».

 

Загалом текст вказаного документу витриманий у традиціях тодішніх листів –наклепів: директора звинувачували у всіх можливих гріхах, починаючи у ніби-то поганій роботі їдальні вишу та завершуючи поганим підбором кадрів. На цьому ж аркуші паперу невідомий керівник НКВС ручкою дописав:

 

«Повідомити додатково ГПУ про Сердюка. Треба ним серйозно зайнятися».

 

 

НКВСісти провели обшук помешкання чоловіка 13 вересня 1937 року, після чого Сердюка затримали. Звинувачення традиційне для тих років – «учасник контрреволюційної організації».

 

На першому ж допиті чоловік відкинув всі звинувачення, однак свою справу зробили тривалі нічні допити із застосуванням усіх можливих засобів впливу.

 

Згідно з архівною справою № 2849-с  Сердюка у в’язниці допитували тричі. У підсумку викладач взяв на себе вину стосовно «створення у навчальному закладі націоналістичної організації та вербовки 5 осіб». Серед інших у вказаному переліку вказувався  Тимофій Баберя – помічник директора Полтавського медичного технікуму.

 

 

Саме «розслідування» провели швидко (навіть остаточний протокол зі складеними звинуваченнями не складався), і 27 грудня 1937 року Сердюка та Баберя рішенням Особливої трійки УНКВС по Полтавській області засудили до вищої міри покарання: Баберя розстріляли 29 грудня, а екс-керівника полтавського вишу вже у новому році - 2 січня 1938-го.

 

 

Боротьба за справедливість

 

Розстрільна справа повторила історію подібних документів – майже 20-річне забуття завершилося з розвінчанням культу особистості Сталіна (1956 рік). Тоді ж завдяки листу Антоніни та Анатолія Баберя (діти потерпілого, які у той час мешкали в Москві – прим.автора), який був відправлений 8 квітня, розпочалося повторне розслідування. Тоді ж засвітилися численні неточності під час допитів, а ніби-то визнання «вини» не знайшли документального підтвердження.

 

19 вересня 1956 року постановою Президіуму Полтавського обласного суду справа була закрита через недоведення провини потерпілих. У той же час родинам вбитих видали довідки без справжньої причини смерті (Баберя ніби-то помер від раку печінки у таборі 28 жовтня 1941 року, а Сердюк – від менінгіту 17 березня 1944 року).

 

 

Автор висловлює вдячність адміністратору інформаційно-довідкової зали сектору архівного забезпечення УСБУ в Полтавській області Олені Євдокімовій за допомогу у створенні матеріалу.

 

 

 

Читайте також:

 

Сталінський терор: історія репресованого директора полтавського вишу

 

Олег ДУБИНА,

doa.in.ua