Мої сторінки в соціальних мережах

Новини
05.10.2019

«Ворскла» - «Маріуполь» 1:1: найяскравіші миттєвості матчу (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Полтавці ледве врятували практично програний матч.

Детальніше>>
25.09.2019

Кубок України з футболу: «Кремінь» з боєм вилетів від «Олімпіка» (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Команда з Кременчука першою відкрила рахунок у зустрічі, однак не змогла дотримати його до фінального свистка.

Детальніше>>
22.09.2019

«Ворскла» - «Динамо» 0:5: показовий урок футболу (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Кияни вперше забили у Полтаві 5 м’ячів.

Детальніше>>
Всі новини

Таємниця загибелі генерала Кирпоноса на Полтавщині: що говорять архіви

Загибель командувача Південно-Західного фронту Червоної Армії у 1941 році і через десятиліття викликає питання у знавців історії.

 

 

 

На Полтавщині серед великої кількості пам’ятних місць Другої світової війни одне вирізняється особливо. Мова йде про урочище Шумейкове, що у 15 кілометрах від Лохвиці. Саме тут, за архівними даними, зведена колона штабів Південно-Західного фронту та 5-ї армії радянських військ потрапила під удар 3-ї танкової дивізії німців та практично вся загинула.

 

 

Попри той факт, що з часу бою пройшло вже майже 80 років, не на всі питання історикам вдалося знайти відповідь. Одна з таких таємниць – чи справді у 1943 році знайшли останки генерала Кирпоноса.

 

Дитинство та Перша світова

 

Кирпонос Михайло Петрович народився 12 січня 1892 року в містечку Вертіївка (нині Ніжинський район Чернігівської області) в селянській родині. Вчився рік в церковно-приходській школі, потім 3 роки в земській школі. Подальшу освіту продовжити не зміг через нестачу коштів у батьків, через що влаштувався сторожем та лісником у лісництві Чернігівської губернії.

У 1915 році був призваний в Російську імператорську армію. Після закінчення в 1915 році інструкторських курсів при офіцерській стрілецькій школі служив у 216-му запасному піхотному полку в місті Козлов (нині Мічурінськ, Тамбовська область Російської Федерації).

 

У 1917 році закінчив військово-фельдшерську школу, після чого у складі 258-го Ольгопольського піхотного полку воював у Першій світовій війні. Приблизно тоді ж був обраний на посаду голови солдатського полкового комітету, а згодом на посаду голови солдатської ради 26-го армійського корпусу.

 

 

Фактично військова кар’єра в Імперській армії Кирпоноса обірвалась у січні 1918 року, коли російське військове керівництво звинуватило майбутнього генерала в «організації братання на фронті з австро-угорцями». Кирпонос був заарештований командуванням, а через місяць демобілізований.

 

Червоні та «вороги народу»

 

Військова кар’єра Кирпоноса різко пішла у гору після 1927 року, коли майбутній воєначальник закінчив Військову академію РККА імені М. В. Фрунзе. Далі була робота у навчальній частині Військової школи червоних старшин у Харкові, а в січні 1931 року — на посаді начальника штабу 51-ї Перекопської стрілецької дивізії.

У 1935 році йому присвоєно звання комбрига (вище за рангом ніж полковник, командир бригади), а через чотири роки – комдива (командир дивізії).

 

Однією з найбільш таємних сторінок у житті майбутнього радянського генерала став період сталінських репресій 1937-1938 років, завдяки якому Кирпонос має тою чи іншою мірою завдячувати черговому підвищенню у службі на місце тих командирів, яких репресували.

Про один з випадків, пов'язаний з репресіями, сам генерал розповів у власній автобіографії 21 жовтня 1938 року, яка побачила світ лише у 1989 році завдяки «Військово-історичному журналу»:

 

«…по моїй ініціативі був притягнутий до відповідальності та засуджений заступник голови Зеленодольської міськради за злочинне відношення до створення списку виборців…», - писав Кирпонос.

 

Найбільшого ж успіху військовий здобув під час радянсько-фінської війни. У грудні 1939 року був призначений на посаду командира 70-ї стрілецької дивізії (7-я армія). На початку березня 1940 року дивізії вдалося вибити фінів з укріплень на північному березі Виборзької затоки. За успіхи Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 березня 1940 роки Михайлу Петровичу Кирпоносу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна та медалі «Золота Зірка».

 

 

Цікаво, що чи не останнє прижиттєве відео з генералом, зроблене під час параду у Києві 1 травня 1941 року, декілька років тому опублікували в Інтернеті.

 

На посаді командувача Київським Особливим військовим округом та у званні генерал-лейтенанта Кирпонос зустрів початок німецько-радянської війни.

 

Відступ

 

Для Південно-Західного фронту війна розпочалася вночі 22 червня 1941 року з боїв на кордоні з Польщею.

 

«22.6. 9 годин 34 хвилини. На світанку 22.6 німці почали наступ, бої йдуть на кордоні. Приступити до виконання плану прикриття 1941 року», - йшлося у першій телефонограмі за підписом генерал-полковника Кирпоноса, корпусного комісара Вашугина та генерал-лейтенанта Пуркаєва командиру 5-го кавалерійського корпусу Федору Камкову.

 

 

Всупереч опору радянських військ, фронт швидко рухався на схід. У підсумку вже на початку липня розпочалася битва за Київ – одна з найбільших катастроф Червоної Армії загалом у Другій світовій війні. Війська Південно-Західного фронту під командуванням Кирпоноса на широкому фронті протистояли групі армій «Південь» під командуванням генерал-фельдмаршала Рундштедта, а також 2-й танковій групі та 2-й армії з групи армій «Центр».

 

Попри той факт, що ситуація на фронті вимагала відведення радянських військ за річку Дніпро, Йосиф Сталін довго не давав дозволу на це. Пізніше німці захопили Кременчук, що дозволяло їм оточити головні сили Південно-Західного фронту.

 

 

«За наявною попередньою інформацією, Кременчук зданий противнику без бою. Наказую розслідувати цей факт та результати доповісти 14 вересня», - йшлося у телефонограмі керівництва фронту (Кирпонос, Бурмистренко, Тупиков) генерал-майору Василю Вольському 11 вересня 1941 року.

 

До 13 вересня 3-тя німецька танкова дивізія Моделя з 2-ї танкової групи підійшла до Лохвиці з півночі. Між 3-ю і 16-ю танковими дивізіями радянської армії ще залишався 40-кілометровий коридор, однак Маршал Радянського Союзу Семен Тимошенко, який прибув до штабу Південно-Західного фронту змінити Будьонного, запевнив Сталіна, що Київ утримають.

Столиця України протрималася 71 добу, однак величезною ціною у майже 700 тисяч вбитих, поранених та полонених бійців.

 

Вже через день німецькі війська оволоділи Лохвицею та Лубнами, а після підходу 15 вересня 1941 з південного сходу 9-ї танкової дивізії зі складу 1-ї танкової групи німецькі війська замкнули кільце навколо 5, 21, 26 і 37 радянських армій. В оточенні опинилося і керівництво Південно-Західного фронту.

 

Останній бій

 

Про те, що відбулося 20 вересня 1941 року в урочищі Шумейкове, у радянську епоху розповідали не тільки ветерани, а й книги та кінострічки. Ми ж довіримося спогадам учасників тих подій та історичним документам.

 

 

Згідно з доповідною запискою УНКВС УРСР по Полтавській області про обставини загибелі Михайла Кирпоноса, датованою 14 грудня 1943 року, група військових-керівників військової ради Південно-Західного фронту до сходу сонця 20 вересня 1941 року досягли хутору Дрюківщина. Саме тут на них вийшли німецькі частини.

 

 

«Переконавшись у неможливості прорвати оточення, контратаки (радянських військ) були припинені з метою наполегливої оборони до настання темряви, під покровом якої спробувати групами просочитися крізь противника. Але ці спроби, що здійснювалися протягом всієї ночі, не дали бажаного результату, бо німці ракетами висвітлювали всю місцевість навколо балки. Все ж дуже багатьом одинакам та дрібним групам вдалося просочитися та вийти з кільця оточення».

 

 

Ще під час однієї з перших контратак Червоної Армії Михайло Кирпонос був поранений в нижню частину лівої ноги.

 

«Для перев'язки опустився на дно улоговини, сів у густих кущах біля колодязя і більше нікуди не ходив, доручивши подальше керівництво боєм командувачу 5-ї армії, генерал-майору Потапову та начальнику штабу Південно-Західного фронту, генерал-майору Тупикову».

 

Згідно з архівними документами, приблизно о 18.00 - 18.30 у 3-4 метрах від Кирпоноса розірвалася німецька міна.

 

«Падають міни, розриваються у повітрі…Кирпонос як сидів на краю яру, так на бік й звалився. У нього з-під каски почала текти кров. Осколок міни пробив її та потрапив у його голову», — розповідав у 1991 році Віктор Жадовський, старший політрук, на руках якого і помер генерал.

 

Наступного ранку, коли німецькі обстріли продовжувалися, (Михайло) Бурмистренко (член Військової ради Південно-Західного фронту – прим. автора) зняв із загиблого всі нагороди, а його генеральська шинель була спалена. Саме ж тіло уцілілі бійці поклали у невелике земляне поглиблення та накрили його хмизом та листям.

 

Про загибель керівника фронту у радянській пресі не повідомлялося до другої половини 1943 року, коли звільнили Київ та інші українські міста. А ось німецька пропаганда не могла не скористатися смертю генерала у своїх цілях:

 

 

«…Шкода, не було серед них самого маршала. Знаменитий маршал Будьонний, який, за вдалим висловом однієї газети, власним прикладом показав, що не кожна куховарка може управляти державою, втік на літаку, кинувши свій комфортабельний лімузин разом з шофером. Не було і командувача фронтом генерала Кирпоноса — його вбило ще перед тим осколком артилерійського снаряда…» (газета «Лохвицьке слово» (№9, 3 грудня 1941 року).

 

Слід відзначити, що час від часу з’являються твердження, що Кирпонос насправді застрелився, однак у документах підтвердження цього факту не знайдені.

 

Ексгумація

 

Серед загиблих високопосадовців Південно-Західного фронту швидше за всіх вдалося ідентифікувати останки Василя Тупикова — начальника штабу Південно-Західного фронту (допомогли знайдені при ньому документи), а ось із можливою загибеллю командувача 5-ї армії Михайла Потапова вийшла досить неординарна історія.

 

 

«22-24 жовтня 1941 року колишній голова колгоспу імені 2-ї п'ятирічки Отченашенко Петро Іванович зібрав групу жителів свого села Ісковці-Сенчанські та пішов з ними в гай Шумейкове, щоб взяти участь в похоронах убитих в цьому гаю бійців та командирів Червоної Армії.

За заявою Отченашенко П.І. та інших колгоспників, зроблених комісією в листопаді 1943 року, ними були поховані у 2-х могилах 2 радянські генерали, убиті в гаю Шумейкове. Обидві могили знаходилися в полі. Але незабаром могили були заорані.

…. Перед розкриттям могили, що в 50 метрах від дороги, Отченашенко, Черняк і Туник розповіли комісії, що на гімнастерці трупа, похованого ними, залишилися сліди зірочок — знаків розрізнення радянських генералів. Самі зірочки взяв собі німецький офіцер, який був присутній під час похорону…

…таким чином, цей факт — наявність на гімнастерці трупа слідів генеральських зірочок — можна вважати цілком встановленим. Доказом, що цей труп — генерал, убитий в гаю Шумейкове, може служити також надзвичайний інтерес до цього трупу з боку німців.

Прізвище ж цього генерала встановити точно не представляється можливим: при трупі не виявилося ніяких документів та особистих речей. Тому можна лише висловити припущення, кому належить цей труп.

На думку комісії, це труп убитого 20 вересня 1941 року в гаю Шумейкове генерал-майора Потапова», - йшлося в Акті розслідування, складеного 16 листопада 1943 року.

 

 

Як згодом стало відомо, насправді генерал Потапов в останньому своєму бої був важко поранений та без свідомості потрапив до полону. Пройшов німецькі табори, а після війни ще й спеціальну перевірку НКВС. У підсумку його відновили в кадрах Радянської армії, що було рідкістю у ті часи.

 

Що ж стосується Михайла Кирпоноса, то 6 листопада в урочищі відбулася ексгумація останків невідомого військового, які раніше там знайшли:

 

«Труп невідомого чоловіка, разом з трьома іншими трупами невідомих військовослужбовців у формі рядового звання, заритий в загальній могилі на глибині 1 метр, без труни; лежить поверхнево і, судячи зі збереженого одягу, належить до командного складу. Одягнений в зотлілу місцями натільну трикотажно-шовкову сорочку кремового кольору, такого матеріалу і кольору кальсони, суконні штани-галіфе кольору хакі з червоною окантовкою і широким спеціальним поясом в талії. Внизу кожної штанини є по дві петлі для гудзиків; на вивороті решт штанів є темно - синя облямівка. На збережених частинах ніг лівої гомілки (без стопи) намотана пов'язка з фланелевої онучі. Натільна сорочка найбільш збереглася у верхній частині грудної клітини», - йшлося у тексті документу.

 

Згодом лікарі зробили висновок, що загиблому було 45-47 років. Представники комісії, яка проводила розслідування, у підсумку «встановила, що знайдений труп є трупом колишнього командувача військами Північно-Західного фронту генерала-полковника Михайла Кирпоноса». Останки були перенесені до Києва і поховані в Ботанічному саду імені О. Фоміна. У 1957 році його прах був перенесений в створюваний Парк Вічної Слави, однак й до тепер час від часу лунають думки, що керівник радянського фронту може й досі знаходитися у полтавській землі.

 

«У радянський час була єдина версія того, що його поховали старший політрук Жадовський та майор Гнінний. Нещодавно завдяки працівникам архіву Служби безпеки України у Полтавській області вдалося ознайомитися з документом комісії, яка працювала у кінці жовтня – початку листопада 1943 році як тільки німці залишили цю території.

Вказаний документ лише нещодавно розсекретили, тому тепер я можу зі впевненістю говорити, що все було не так, як раніше розповідали.

Жадовський залишився живий, а Гнінний загинув у 1942 році. За офіційною версією, він (Жадовський) знав точне місце поховання. Через певний час могилу знайшли, але у ній було поховано 4 особи. Лікарі почали робити ексгумацію. У свою чергу Жадовський почав розповідати, що він (Кирпонос) був поранений у ногу та був так і так одягнений. У підсумку знайшли останки людини 40-45 років, а Кирпоносу тоді було вже 49. Ну нехай, там декілька років різниці…

Могилу знову закопали, доповіли керівництву, що ніби-то ця людина була одягнена в іншу спідню білизну. Так, вона також мала поранення у ногу, тому зробили припущення, що це наче б то були останки Кирпоноса.

Поки не буде зроблено аналіз ДНК, який ніхто не буде робити, точно ніхто нічого не дізнається. Можливо, він досі похований у лісі урочища Шумейкове», – розповів старший науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Олег Скирда під час відкриття нового туристичного маршруту наприкінці жовтня 2018 року.

 

У матеріалі використані дані справ, які зберігаються в архівах Служби безпеки України, а також кінострічки «Замовчаний генерал» («Укртелефільм», 1991).

 

Автор висловлює вдячність адміністратору інформаційно-довідкової зали сектору архівного забезпечення УСБУ в Полтавській області Олені Євдокімовій за допомогу у створенні матеріалу.

 

Читайте також:

 

«Хорольська яма»: спогади тих, хто пройшов пекло

 

Таємниці вулиць Полтави: Степан Кондратенко

 

Олег ДУБИНА,

doa.in.ua

Loading...

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Надіслати запитання
Ваше ім'я

Invalid Input
Email

Invalid Input
Ваше повідомлення

Invalid Input
Останнє з блогу
05.10.2019

Сторінки історії: як у 1943 році Кобеляки визволяли від німецьких загарбників

У вересні 1943 року німці після двох років окупації залишили районний центр Полтавщини.

Детальніше>>
09.05.2019

Таємниця загибелі генерала Кирпоноса на Полтавщині: що говорять архіви

Загибель командувача Південно-Західного фронту Червоної Армії у 1941 році і через десятиліття викликає питання у знавців історії.

Детальніше>>
Читати блог