Мої сторінки в соціальних мережах

   

Новини
03.02.2024

Відкритий чемпіонат Полтавщини з муай тай: кращі моменти (ФОТО та ВІДЕО)

У спортивній залі університету «Полтавська політехніка імені Ю. Кондратюка» відбулися змагання з таїландського боксу.

Детальніше>>
27.01.2024

Паралімпійська збірна України з волейболу сидячи відновлює форму на Полтавщині (ФОТО)

Збірна України з волейболу сидячи проводить збір у спорткомплексі “Колос” у Решетилівці.

Детальніше>>
13.01.2024

Полтавський Євромайдан: кадри історії (ФОТО)

10 років тому спочатку невеликі зібрання перетворилися на великі мітинги проти авторитарної влади. 

Детальніше>>
Всі новини

Напідпитку на Захід: історія резонансного дезертирства полтавця 60 років тому

Євгеній Данченко на свій день народження не розрахував випиту з друзями норму алкоголю, а згодом попросив в англійців політичний притулок. 

 

 

Берлін, 1959 рік.

 

Наприкінці першого десятиліття ХХ століття після завершення Другої світової війни колись одне з провідних міст Європи було поділеним та з невизначеним майбутнім. Після закінчення бойових дій Берлін поділили між країнами антигітлерівської коаліції на чотири окупаційні зони, однак суперечки між переможцями війни не припинялися.

 

За рік до вказаних подій, у листопаді 1958 року, глава радянського уряду Микита Хрущов звинуватив західні держави в порушенні Потсдамських угод 1945 року і оголосив про відміну Радянським Союзом міжнародного статусу Берліна. Того ж року прорадянська влада НДР заявила про свої права на Західним Берліном на тій підставі, що він знаходиться «на території НДР».

Нарешті, восени 1959 року після візиту Хрущова до США радянський ультиматум відклали. Але сторони продовжували наполягати на колишніх позиціях.

Як не дивно, найбільше від такої нестабільності страждали місцеві мешканці. Особливо ситуація загострилася за влади першого керівника НДР Вальтера Ульбріхта – яскравого «сталініста», правління якого перетворилося у суцільний відтік тисяч громадян НДР у пошуках кращої долі на Захід.

Але тікали до Європи та Північної Америки не лише самі німці, а й бійці з Групи радянських військ у Німеччині. Сьогодні розповідь про одну з подібних історій, що пов'язана з Полтавою.

 

З чого все розпочалось

 

Із постанови про порушення кримінальної справи від 20 жовтня 1959 року слідчим управління КДБ при Ради Міністрів СРСР:

«Данченко Є.П. проводячи службу рядовим у військовій частині (польова пошта 65007) ввечері 15 жовтня 1959 року втік із розташування частини та зрадив Батьківщину шляхом переходу до Західного Берліну…».

 

 

Про зникнення рядового армії СРСР військовому керівництву стало відомо того ж дня.

 

«…відсутність у розпорядженні 1-ї стрілецької роти військової частини (польова пошта 65007) рядового Данченка Євгена Петровича було виявлено під час шикування особистого складу роти приблизно о 20 годині 15 жовтня 1959 року…», - йшлося у довідці замкомандира роти по політичній частині Луцкина.

 

Проблемний

 

Українець за національністю Євгеній Петрович Данченко народився 1938 року у Полтаві. На момент втечі проживав у столиці теперішньої Молдови Кишиневі (вулиця Мунчештська, 49).

 

 

Про батьків відомо, що на момент втечі сина з частини батьки працювали у Полтавському паровозному депо -  Петро Федорович (1912 р.н.)  слюсарем, а мати Єфросинія Петрівна (1915 р.н.) - прибиральницею. У 1951 році батьки розійшлися (мешкали в одному домі, але в різних його частинах).

За словами матері, підтверджені шкільною характеристикою, вчився Євген у полтавській школі №22 погано: у 5-у класі провчився два роки, а у 6 класі - три.

 

 

«…траплялися випадки, коли Євген відмовлявся вчитися, їхав з дому і мені доводилось шукати його через міліцію. У 1953 чи 1954 році він поїхав жити до моєї сестри Анастасії до Кишинева, де працював вантажником на залізничній дорозі. За словами сестри, він там працював добросовісно…».

 

У характеристиці на Данченка, складеній у міській товарній станції міста Кишинів 10 листопада 1959 року йшлося про наступне:

 

«…З 14 червня по 14 вересня 1956 року Данченко було відправлено на прибирання хлібу на Північний Казахстан. Після повернення продовжував працювати вагарем до призову в Червону Армію. За час роботи у Кишиневській міській товарній станції відносився до роботи добропорядно».

 

 

Як розповідав двоюрідний брат Віталій Вітренко, який служив у Севастополі, перший час майбутній втікач служив в Одесі, а потім його відправили до Німеччини.

 

 

«У листі з Молдови він розповідав, що друзів немає та розважається молдавським вином…»

 

ЧП у Берліні

 

Розповів помічник командира роти єфрейтор Трифон Кривокоритов, якому Данченко безпосередньо підпорядковувався:

 

«Останній раз я бачив Данченка 15 жовтня 1959 року. Цього дня я виконував господарчі роботи у районі розташування роти. У той час, коли я займався ремонтом вікон казарми, і т.д. приблизно о 10 годині ранку до мене підійшов рядовий Данченко та сказав, що у нього день народження. У зв’язку з цим він попросив у мене в борг гроші.

Я відповів йому, що у мене їх немає, бо всі ті, які я мав (12 марок), декілька днів тому віддав у борг дружині заступника командира роти по політчастині, старшого лейтенанта Луцкина».

 

 

За словами командира, Данченко попросив його сходити до жінки, забрати у неї борг та віддати отримані гроші йому. Обіцянку виконав.

 

 

«…у той час, коли Данченко віддавав гроші, був присутній рядовий Печенкин. Під час передачі грошей (Данченко) запросив мене та Печенкина відмітити разом з ним день народження…».

 

У підсумку чоловіки пішли до магазину, де взяли пляшку лікеру (750 мл) та одну маленьку (350 мл) пляшку, яку вони віддали рядовому Хардину, який у свою чергу просив її купити. Алкоголь розпили в найближчих кущах, а згодом всі троє пішли в казарму.

 

 

«…через деякий час, о 18-й годині, Данченко запропонував мені та Печенкину піти з ним в німецьке кафе. Ми в трьох відправились в кафе, яке знаходилось у місті Штакен приблизно в одному кілометрі від казарми. Знаходячись у кафе, ми замовили двічі по бокалу лікеру (100-150 мл) та по пляшці пива.

…до нашого столика підійшов німець, ім’я та прізвища не пам’ятаю, який раніше працював у нашому (військовому) містечку. Він випив з нами лікер чи пиво (точно не пам’ятаю) та пішов…».

 

На вулиці чоловіки закурили та відправилися до казарми роти. За словами Кривокоритова, він знаходився в стані сильного сп'яніння, тому як вони йшли та як прийшли до казарми нічого не пам’ятав.

 

Василь Печенкин розповів:

 

«…я прийшов до тями тільки вранці на другий день, коли мене розбудили та я побачив, що знаходжуся у казармі…»

 

Грубий командир роти

 

«…Данченко відносився до своїх обов’язків сумлінно…Був лише незадоволений відношенням до себе з боку командира роти Кудашова. Одного разу, у листопаді 1959 року, під час тактично – стрілецьких занять Данченко не зміг швидко бігти…Кудашов став кричати на нього та ображати нецензурними словами, а згодом кинув у Данченка великими кругляком, але не потрапив у нього… », - продовжив Печенкин.

 

Михайло Луцкин (заступник командира 1-ї роти):

 

«…приблизно о 19-й годині 40 хвилин мені доповіли, що рядові Кривокоритов та Печенкин прибули до казарми роти у стані сильного алкогольного сп’яніння. Дійсно вони були настільки п’яні, що на заданні мною питання кожному з них…ніхто не зміг відповісти та відразу заснули.

…наказав черговому вишукувати роту для бойового розрахунку. При перевірці виявилось, що у підрозділі відсутній Данченко».

 

Незабаром до німецького госпіталя, який розташований поруч з ротою, відправили пошукову група у кількості 10-15 осіб з числа особистого складу роти. Інша група військових на чолі зі старшим лейтенантом Васильєвим на автомашині «ГАЗ-69» поїхали на розшук зниклого до місць розташування ресторанів та кафе міста Штакена. Один з офіцерів роти на автомашині «ГАЗ-51» виїхав у район прикордонного орієнтування №9, а інший на «ЗИЛ-150» з групою військових відправилися на КПП Дальгов.

 

Анатолій Решетников (командир 2-го відділення 2-го взводу 1-ї роти):

 

«…15 жовтня 1959 року о 8 годині 30 хвилин я заступив в наряд по охороні кордону у районі орієнтирів №2 та №3, які розташовані у місті Штакен. При цьому я був старшим наряду (разом зі мною був рядовий Ісаков)…

…(Ісаков) сказав мені, що знайшов біля дротового забору дамський велосипед. Він знаходився у 3-х кілометрах зліва від дороги…».

 

Майже відразу після інформації про можливу втечу радянського солдата  посилили охорону кордону НДР з англійським сектором Західного Берліну.

 

Олександр Тимофеєв (заступник командира батальйону по політичній частині):

 

«…рота охороняла вказану частину кордону у посиленому режимі. Наступного дня після зникнення Данченка біля однієї з будівель госпіталю  нами був знайдений лежачий на траві шкіряний солдатський ремінь темнокоричневого кольору, сильно поношений…».

 

Молдагей Фахрудинов (командира 2 взводу 1 стрілецької роти):

 

«…старший лейтенант Луцкин викликав мене до себе та наказав виїхати на автомашині до контрольно-пропускного пункту Дальгов, який знаходиться на кордоні з англійським сектором Західного Берліну. Він (Луцкин) лише зазначив, що відтіля йому хтось дзвонив по телефону...»

 

 

Один з працівник поліції НДР, який трохи знав російську мову, розповів, що нещодавно до них на дамському велосипеді приїздив радянський солдат у нетверезому вигляді та дзвонив по телефону до радянської частини. Згодом сів на велосипед та поїхав у бік Штакена.

 

«Коли я повертався назад, мою машину зупинив рядовий Ісаков, який тоді знаходився на посту, та доповів про знайдення дамського велосипеду біля дротової огорожі…».

 

Викрадення велосипеду

 

 

 

Маріанна Хорн (помічниця медичної сестри лікарні Штакен) розповідала:

 

«Коли я приїхала на роботу о 14:00, то залишила свій велосипед перед будівлею пологового відділення. Коли ж я хотіла поїхати додому о 22:00, то його вже не було.

Приблизно о 23:30 того ж дня дільничний інспектор Кениг зателефонував до лікарні та повідомив, що мій велосипед «Діамант» знайшли. 16 жовтня він доставив велосипед до мене на квартиру».

 

Фрідрих Хорст (працівники митниці НДР):

 

«…близько 20:30 на КПП на дамському велосипеді з’явився радянський солдат напідпитку. Перед шлагбаумом (від будівлі радянських митників до кордону залишалося загалом 750 метрів – примітка автора) він впав з нього (велосипеду)…».

 

Німецькі солдати підібрали полтавця та відвели до кабінету свого уповноваженого з розшуку.  Незважаючи на свій стан, Данченку вдалося зателефонувати до своєї частини («сказав декілька слів та поклав слухавку»), потім вийшов з будівлі та «зник у невідомому напрямку».

 

 

У свою чергу радянські війська тієї ж ночі, а потім і наступного дня проводили масштабний розшук дезертира. Шукали навіть із собакою, однак так і не знайшли Данченка.

 

 

Як показало розслідування, згодом знайшли місця, де втікач перейшов кордон -– в одному з місць між нежитловою будівлею та захисним дротом був значний просвіт.

 

Політичний притулок

 

19 жовтня 1959 року від англійської влади у Західному Берліні працівники СРСР отримали офіційне повідомлення про те, що Данченко «добровільно перейшов у Західний Берлін», де попросив політичний притулок.

 

Із документу про підсумки зустрічі військових представників СРСР з одного боку та Данченко з трьома англійськими офіцерами з іншого 1 грудня 1959 року.

 

«…зустріч відбулася з у будівлі Головного поліцейського управління штабу Британської армії о 15.40. При бесіді…також були присутні три британські офіцери: заступник начальника штабу БРА бригадир Гордон – Уотсон та офіцери контррозвідки майори Хаботл та Бишоп. Я просив, щоб нас залишили вдвох, однак Данченко наполягав на присутності англійців…», - написав у доповідній записці генерал – майор Епанчин. 

 

Своє рішення уродженець Полтави пояснив наступним чином:

 

«Зі своєю матір’ю я не бачився більше 9 років та вже майже відвик від неї.  Протягом всього свого життя я переживав багато матеріальних труднощів, терпів багато образ та принижень. Де б я не працював, відчував погане відношення до мене.

Коли й відправлявся до армії, то думав, що там все по-іншому. А виявилось, що навпаки. Тут ще більше принижували мою гідність.

Знущальні дії командира роти постійно прикривав … старший лейтенант Луцкий, звинувачуючи у всьому солдат, в тому числі й мене. Командира роти наказали не за те, що він знущався наді мною, а за те, що я перебіг до англійців».

 

За словами Данченка, йому було все одно при якому (політичному) ладі жити - соціалізмі чи капіталізмі, а найголовніше - щоб добре було.

 

«У мене було достатньо часу, щоб продумати свої вчинки. Повертатися додому я бажання не маю»,-  завершив втікач. 

 

Участь у пропаганді

 

Всередині ХХ століття на Заході існувало так зване видавництво Центрального об'єднання політичних емігрантів з СРСР (ЦОПЕ), яке у Мюнхені кожного місяця видавало журнал «Свобода». У виданні публікувалися матеріали, які викривали справжнє життя у тодішньому СРСР.

У №3 за березень 1960 року був опублікований матеріал під назвою «Людина на цілині», автором якого був секретар редакції видання Володимир Жуковський. Він був написаний ніби-то за розповіддю Євгена Данченка, світлину якого опублікували на головній сторінці журналу (харківська криміналістична експертиза 1972 року підтвердила, що на світлині був дійсно Данченко – прим.автора). У самому СРСР розповідь про подорож до Казахстану Данченко, коли він був ще солдатом, назвали антирадянською.

 

 

«Вся стаття пройнята ненавистю до радянського державного та суспільного ладу, у ній зводиться наклеп на радянську дійсність…», - йшлося у довідці КДБ за 6 квітня 1960 року.

 

Фактичне продовження матеріалу з’явилося у номері №4 «Свободі», де з’явилася стаття «Дні нашого життя», у якій, на думку працівників КДБ, був «грубий наклеп на радянську дійсність, умови служби у Радянській Армії…».

 

Подальша доля

 

Тривалі роки про долю полтавця радянській владі взагалі нічого не було чути. Данченко знову нагадав про себе вже за часів Перебудови у СРСР.  7 травня 1985 року оперативний підрозділ УНДБ УРСР по Полтавській області отримав з ФРН завірену копію виписки з журналу реєстрації смерті, згідно з якою Євген Данченко помер 9-11 грудня 1984 року у місті Леррах (ФРН). Похований 20 грудня.

Про причини передчасної смерті полтавця у документах підозріло нічого не вказано. Зараз лише можна припустили, що чоловік міг дійсно померти своєю смертю, або ж був «прибраний» сумновідомим Штазі (спецслужба НДР), як «зрадник СРСР», з яким вони тісно співпрацювали ще з періоду свого існування у 1950-х.

 

Автор висловлює вдячність адміністратору інформаційно-довідкової зали сектору архівного забезпечення УСБУ в Полтавській області Олені Євдокімовій за допомогу у створенні матеріалу.

 

Читайте також:

 

Найвища ціна відмови: історія розстріляного єпископа Полтавського та Кременчуцького

Нашивки, зброя та українці: як під час окупації Полтави працювала нацистська поліція

 

Олег ДУБИНА,

doa.in.ua

Надіслати запитання
Ваше ім'я

Invalid Input
Email

Invalid Input
Ваше повідомлення

Invalid Input
Останнє з блогу
30.12.2023

2023: життя Полтави у фото

Рік вийшов складнішим, ніж очікувалось, але іншого ніхто й не обіцяв.

Детальніше>>
02.09.2022

Віктор Крайник: вболівальник «Ворскли» зі світлою душею

Полтавщина втратила людину, яка неймовірно любила спорт та ще сильніше «Ворсклу».

Детальніше>>
Читати блог