Мої сторінки в соціальних мережах

   

Новини
03.02.2024

Відкритий чемпіонат Полтавщини з муай тай: кращі моменти (ФОТО та ВІДЕО)

У спортивній залі університету «Полтавська політехніка імені Ю. Кондратюка» відбулися змагання з таїландського боксу.

Детальніше>>
27.01.2024

Паралімпійська збірна України з волейболу сидячи відновлює форму на Полтавщині (ФОТО)

Збірна України з волейболу сидячи проводить збір у спорткомплексі “Колос” у Решетилівці.

Детальніше>>
13.01.2024

Полтавський Євромайдан: кадри історії (ФОТО)

10 років тому спочатку невеликі зібрання перетворилися на великі мітинги проти авторитарної влади. 

Детальніше>>
Всі новини

Найвища ціна відмови: історія розстріляного єпископа Полтавського та Кременчуцького

Отець Митрофан свого часу відмовився від будь-якої співпраці з радянськими каральними органами, чого останні так і не змогли йому пробачити.

 

 

Під Полтавою існує старе урочище Триби, назва якого простим людям, не знайомим з його історією, навряд чи щось скаже. Десятки років про те, що тут відбувалось у 1930-х, майже нічого не було відомо. Лише наприкінці існування Радянського Союзу назовні почали виходити подробиці кривавих ночей, коли під світло ліхтарів вантажівок та гуркіт металу лопат ховали сотні вбитих людей.

 

 

Полтавська область — одна із найбільш постраждалих від Cталінських репресій областей країни: лише за два роки було вбито майже 10 тисяч осіб, з яких значну кількість становили «служителі культу» - священики.

Герой нашої розповіді зумів дослужитися до звання єпископа Полтавського та Кременчуцького, однак гоніння на церкву та її служителів органами НКВС стало однією з причин передчасної смерті священика.

 

Початок

 

Народився майбутній єпископ Російської православної церкви Євлампій Володимирович Русинов (Митрофан) 22 жовтня (10 за старим стилем) 1881 року у слободі Казинка Павловського повіту Воронезької губернії Російської Імперії у родині церковника Володимира Яковича Русинова, який на той час був дияконом (стартова ступінь святого Таїнства Священства із трьох можливих, нижче пресвітера та єпископа – прим. автора) Вознесенської церкви слободи Казинки.

Дітей у родині було 8, однак сторінки історії зберегли розповідь лише про Іоанна Русинова (брат Митрофана), який також пішов по шляху батька. Він увійшов до історії церкви як єпископ Полтавський та Переяславський (1935 – 1937), а згодом Одеський та Херсонський Тихон (1886 – 1938).

 

Сам же Євлампій розпочав своє церковне навчання у Павловському духовному училищі, яке закінчив у 1898 році, а через 6 років - Воронезьку духовну семінарію.

Слід зазначити, що у 1918 році семінарію закрили більшовики, однак за деякими неперевіреними даними, ще до її закриття молодий священик  прийняв чернечий постриг і навіть був зведений в сан архімандрита Архієпископом Модестом (Нікітіним).

Вищу духовну освіту здобув у Санкт-Петербурзькій духовній академії, де став кандидатом богослов'я.

 

Розкол та покаяння

 

Весною 1922 року у Російській православній церкві стався розкол, пов'язаний з арештом Патріарха Тихона, ініціатором якого був Володимир Ленін та Лев Троцький (останній був автором плану розгрому церковної організації). Нова більшовицька влада звинуватила його у саботажі, спротиві націоналізації церковного майна та опорі щодо конфіскації цінних літургічних предметів, продаж яких нібито мав врятувати жертв голоду на Поволжі.

 

Якраз у той час з’явилося «обновленство» - розкольницький рух, який ставив за мету протидію старій церковній владі та повну підтримку нового більшовицького режиму та проведених ним перетворень. На короткий час до нього приєднався і Митрофан (Русинов), однак зрозумівши справжній характер дій більшовиків, у 1924 році священик приніс покаяння Патріарху Тихону і за його благословення був висвячений в сан архієрея.

 

Чекісти

 

Влітку 1924 року духовенство 12 парафій Уразовського вікаріатства Воронезької єпархії обрали єпископа Митрофана своїм предстоятелем.

Нова робота мала свій негативний бік – священником зацікавились каральні органи. Згідно з даними архівних документів, спочатку єпископа запросили на «співбесіду» до Орловського відділу ОДПУ (Об'єднане державне політичне управління СРСР – прим. автора) та під фізичним тиском зажадали дати підписку про співпрацю. У підсумку Русинов таки поставив підпис, щоправда далі цього аркушу паперу співпраця не пішла.

 

 

Ще раз радянська спецслужба нагадала про себе наприкінці того ж року. Цього разу священика взяли в розробку вже воронезькі чекісти.

 

«Єпископ Русинов Митрофан є керівником чисто тихоновського руху (названий на честь Патріарха Тихона, який відкрито засуджував  більшовизм – прим. автора).Майбутню роботу слід вести за допомогою циркулярів, які стосуються тихоновщини».

(із характеристики працівників Богучарского управління ОДПУ).

 

У січні 1925 року уповноважений Гассельбаум писав своєму керівництву:

 

«На мою пропозицію написати про причини відмови виконувати наші завдання, Русинов відповів теж відмовою, заявивши: «Насильно змусили підписати папірець, а тепер теж насильно хочете застосувати - писати пояснення я не буду». Поглянувши на його зухвалу поведінку, я припинив з ним бесіду і відправив назад в Комендатуру. Мушу зауважити, що Русинов, як інформатор, здатний на всілякі несподіванки. Вже те, що він навмисне і цілком свідомо приховав підписку (про співпрацю з чекістами з Орла – прим. автора), сподіваючись тим самим уникнути покладеною підпискою на нього роботи, показує справжню фізіономію Русинова».

 

Сам же священик пояснював свою категоричну відмову шпигувати та писати доповідні на інших працівників церкви своєї «релігіозністю».

 

У підсумку дійшло до того, що чекісти склали на нього обвинувальний висновок («Гр-н Русинов, намагаючись ухилитися і звільнитися від виконання покладених на нього обов'язків Орловським ОДПУ, згідно даних ним зобов'язань, вирішив, не ставлячи до відома ОДПУ, виїхати до іншої губернії, ліквідувавши тим самим будь-яке спілкування з органами ОДПУ…»), яке мало перевтілитися на декілька років таборів, … однак справу несподівано здали в архів.

 

Григоріанський розкол та переїзд до Полтави

 

У грудні 1925 року Митрофан взяв участь у «григоріанському розколі», який організували працівники ОГПУ з метою ослаблення Церкви. Став григоріанським Валуйським єпископом, до листопада 1927 року керував григоріанською Воронезькою єпархією.

Змінивши власні думки, у 1932 році приніс покаяння перед митрополитом Сергієм і, як ставленик архієреїв старого поставлення, був прийнятий в сущому сані.

 

У 1933 році Митрофана призначили єпископом Старооскольської, а через чотири роки, 14 вересня 1937 року - Полтавської єпархії, де до цього служив його брат - Тихон. Проживав у Полтаві за адресою: провулок Гребінки, 4. Служив у Макаріївській церкві.

 

Слід зазначити, що за деякими даними, у березні 1938 року чоловіка призначили єпископом Одеським, однак у матеріалах кримінальної справи інформація стосовно вказаного факту відсутня.

 

Волков

 

 

Наша розповідь була б неповною без згадки про людину, з іменем якої пов’язують найбільш масштабні  фальсифікації та вбивства періоду сталінських репресії на Полтавщині 1937-1938 років.

 

У лютому 1938 року Київ відвідали нарком внутрішніх справ СРСР Микола Єжов та народний комісар внутрішніх справ УРСР Олександр Успенський. За словами Олександра Волкова, який тоді працював у столиці, йому запропонували очолити одне з управлінь НКВС, однак він відмовився, посилаючись на проблеми зі здоров’ям. Тоді Єжов пообіцяв йому «невелику та нескладну роботу», яка, як виявилося, була на Полтавщині.

Про результати майже річної «роботи» Волкова говорять страшні цифри:  за період з 1 січня по 1 липня 1938 року було арештовано 6898 осіб, з яких 3284 – «колишні куркулі», 2160 – «колишні люди», а 142 – «служителі релігіозного культу» (священики). Після тривалих допитів та конвеєрних фальсифікацій справ переважна більшість затриманих не прожили й декількох місяців.

 

Найзагадковіша будівля Полтави – що приховували стіни півстоліття тому (ФОТО)

 

Арешт

 

26 лютого 1938 року вийшла постанова тимчасово виконуючого обов’язки керівника 4-го відділу Управління державної безпеки Полтавського управління НКВД, лейтенанта держбезпеки (Йосипа) Чучелова, якою вимагалося затримати Митрофана Русинова за статтею 54 Кримінального кодексу УРСР (антирадянська пропаганда і агітація).

 

 

«... проводить серед населення контрреволюційну пораженську агітацію. Вороже налаштований проти Радянської влади, висловлюється про швидке падіння Радянської влади та приходу до влади диктатури фашизму ... ».

 

Того ж дня прокурор області Олександр Федоров санкціонував арешт священника.

 

Традиційні для того часу інтенсивні допити  із застосуванням фізичного та психічного тиску тривали більше двох тижнів і, орієнтовно, 17 березня на стіл начальника УНКВС Полтавської області Олександра Волкова поклали «щирі свідчення» Русинова.

 

 

«Визнаю себе винним у тому, що з 1933 року я є активним учасником антирадянської фашистської організації церковників, яка ставила за мету повалення радянської влади шляхом збройного повстання на випадок війни Німеччини з СРСР…», - йшлося у тексті допиту священика від 18 березня 1938 року.

 

«Фашистсько – повстанська організація церковників»

 

Міфічна організація з’явилася на світ завдяки керівництву Полтавської УНКВС за чолі із вже згаданим раніше Олександром Волковим, на рахунку якого значився не один десяток подібних справ. Головною відмінністю був той факт, що значна кількість звинувачених були місцевими священиками. Також у списку знайшлося місце й тим, хто не був пов’язаний з церквою.

 

 

Цікаво, що згідно з обвинувальним висновком (дата не вказана, орієнтовно початок квітня 1938 року) полтавська «організація церковників» була відгалуженням «московської», керівником якої НКВС призначило митрополита Російської Православної Церкви (з 12 вересня 1943 року — Патріарх Московський і всієї Русі) Сергія (в миру Іван Миколайович Страгородський). Він увійшов до історії як один з найбільш лояльних до політичного режиму СРСР священиків, чим, можливо, у тій чи іншій мірі має завдячувати порятунку свого життя.

 

 

Загалом, по «полтавській справі» проходило 37 осіб:

 

-        Митрофан Русинов (єпископ Полтавський та Кременчуцький);

-        Андрій Щетинський (1879 р.н., священнослужитель);

-        Іван Костецький (1867 р.н., священнослужитель Макаріївської церкви Полтави);

-        Іван Терлецький (1866 р.н., священнослужитель);

-        Федір Геращенко (1896 р.н., священнослужитель УАПЦ, з 1929 року відсидів 8 років таборів, на момент затримання - рахівник місцевого цегельного заводу);

-        Борис Слухаєвський (1901 р.н., бухгалтер у артілі «Побут»);

-        Микола Березовський (1854 р.н., колишній священик);

-        Андрій Роговенко (1865 р.н., до 1923 р. священик);

-        Іван Богдановський (1857 р.н., до 1934 р. священик);

-        Микола Рустанович (1880 р.н., 1924 – 1927 диякон, до арешту – архіваріус Полтавського м’ясокомбінату);

-        Василь Хорошун (1871 р.н., до 1934 р. священик);

-        Андрій Забор (1874 р.н.,  до 1934 року священик);

-        Олімпіада Вербецька (1875 р.н., до 1929 року – ігумен (настоятель) Козельщинського монастиря)

-        Варвара Остроградська (1886 р.н., безробітна);

-        Наталія Остроградська (1890 р.н., безробітна) ;

-        Трифілій Мартиновський (1899 р.н., безробітний);

-        Іван Андрієвський (1877 р.н., священик у селі Матвіївка Диканського району);

-        Афанасій Гиренко (1875 р.н., священик у Диканьці);

-        Терентій Гордієнко (1886 р.н., священик у Стасях Диканського району)

-        Дмитро Давидов (1863 р.н., священик у Великих Будищах Диканського району);

-        Григорій Карпенко (1896 р.н., помічник бухгалтера заводу навчального приладдя)

-        Гаврил Коваленко (1867 р.н., до 1935 року священик);

-        Іван Яновський (1870 р.н., до 1934 року священик, до арешту – охоронець інфекційної лікарні Полтави);

-        Тимофій Поповиченко (1870 р.н., до 1934 року священик);

-        Олександр Капинос (1894 р.н., до арешту товарознавець Полтавського облаптекоуправління);

-        Василь Любицький (1880 р.н., до 1934 р. священик);

-        Єфим Аронський (1888 р.н., до 1933 року священик);

-        Олександр Степанов (1888 р.н., до 1934 р. священик);

-        Степан Самойлов (1874 р.н., до 1929 року священик);

-        Іван Воскобойник (1900 р.н., до 1930 року священик);

-        Никифор Рудик (1882 р.н., до арешту диякон Макаріївської церкви Полтави);

-        Павло Песецький (1876 р.н., до 1935 року священик, до арешту швейцар Полтавського вендиспансеру);

-        Олександр Максимович (1884 р.н., 1930 року священик, до арешту касир хлібзаводу Полтави);

-        Яків Імшенецький (1858 р.н., пенсіонер)

-        Петро Базилевський (1881 р.н., до арешту кучера 8-ї меблевої фабрики Полтави);

-        Филип Настенко (1880 р.н., до арешту коваль та одночасно протодиякон полтавського Собору);

-        Костянтин Антоненко (1879 р.н., до 1936 року священик, а потім охоронець Полтавторгу).

 

Працівники ОГПУ досить швидко примусили людей дати потрібні свідчення, однак знайшлися й ті, хто пройшовши всі допити, так і не підписали «відверті зізнання» - Олімпіада Вербецька та доньки генерала Остроградського Варвара і Наталія не визнали себе винними. Щоправда, їх це все одно не врятувало.

 

 

Що ж стосується особистої справи Русинова, то єдиний у справі допит священика відбувся у Полтаві 18 березня 1938 року.

 

«…Я виходець із середовища духівництва, мій батько при царському ладі служив дияконом, користувався привілейованим становищем, що і дало йому можливість мене помістити студентом Ленінградської духовної семінарії…», - йшлося у тексті «зізнання».

 

 

23 квітня 1938 року відбулося закрите засідання Особливої «трійки» Управління НКВС по Полтавській області по «фашистсько-повстанській організації церковників». У підсумку 37 людям, які проходили по справі, вироком «трійки» присудили найвищу міру покарання.

 

 

«Вороже налаштований проти Радянської влади, висловлює думку про швидке падіння радянської влади та приходу до влади диктатури фашизму ... Організація ставила завданням підготовку і здійснення збройного повстання з метою повалення Радянської влади і відновлення фашистського ладу, а також терористичних актів по відношенню до Сталіна та інших керівників. Єпископ Митрофан з 1933 р. - один з учасників організації, яка заклала у Воронежі та Курській області центри, готував теракти, організовував диверсійні акти - підпал колгоспного хліба, проводив шпіонаж на користь Німеччини. Русинов визнав себе винним»

(із тексту обвинувального висновку)

 

Рівно через два місяці, 23 червня, вирок виконали.

 

Відновлення правди

 

Справа розстріляних священиків вкривалася пилом в архіві Полтавського НКВС, а потім КДБ майже 20 років, після чого її знову відкрили.  12 серпня 1959 року слідчий слідчого відділу УНКВС при Раді міністрів УРСР по Полтавській області, лейтенант Данилов написав своє заключення:

 

«…що стало причиною затримання Русинова та інших з матеріалів справи не видно…Як видно з матеріалів справи Русинова та інших, звинувачені були засуджені на основі лише їх самовикривальних показань, які за своїм змістом некоректні, суперечливі, у ході слідства не перевірялись, а при перевірці у 1959 році не знайшли свого підтвердження…».

 

 

У підсумку 2 листопада того ж року вийшла таємна постанова Президії Полтавського обласного суду (голова  - Дунець), якою «розстрільну» постанову по відношенню до 16 осіб (Федір Геращенко, Борис Слухаєвський, Микола Рустанович та інші) відмінили.

 

Фінальну крапку у справі було поставлено за 552 дні до зникнення СРСР – 22 червня 1990 року спеціальним заключенням Прокуратури Полтавської області Євлампія Володимировича Русинова (єпископа Митрофана) було повністю реабілітовано. 

----

У матеріалі використані дані справ, які зберігаються в архівах Служби безпеки України.

 

Автор висловлює вдячність адміністратору інформаційно-довідкової зали сектору архівного забезпечення УСБУ в Полтавській області Олені Євдокімовій за допомогу у створенні матеріалу.

 

Читайте також:

 

80 років пам’яті: історія кобеляцького священика – агента НКВС

 

Сталінські репресії на Полтавщині: історія розстріляного директора сільськогосподарського інституту

 

Кобеляцький Голодомор: історія керівника, якого звинуватили у зриві хлібозаготівель

 

Олег ДУБИНА,

doa.in.ua

Надіслати запитання
Ваше ім'я

Invalid Input
Email

Invalid Input
Ваше повідомлення

Invalid Input
Останнє з блогу
30.12.2023

2023: життя Полтави у фото

Рік вийшов складнішим, ніж очікувалось, але іншого ніхто й не обіцяв.

Детальніше>>
02.09.2022

Віктор Крайник: вболівальник «Ворскли» зі світлою душею

Полтавщина втратила людину, яка неймовірно любила спорт та ще сильніше «Ворсклу».

Детальніше>>
Читати блог